Протягом шести місяців Річард приходив до нас на недільні обіди, і весь цей час він незмінно йшов ще до того, як подавали десерт.
Моїй мамі було сімдесят два роки; вона жила сама одинадцять років, перш ніж познайомилася з ним у клубі садівників. Відколи вони почали зустрічатися, мама знову почала користуватися парфумами й купила червону сукню, яка їй дуже подобалася. Бачити її щасливою для мене було важливіше, ніж зважати на дивну звичку Річарда.
Утім, його пояснення того, чому він мусить піти о 19:30, постійно змінювалися: то йому треба було комусь зателефонувати, то допомогти сусідові, то вдома на нього чекали якісь справи. Він жодного разу не запрошував маму до себе, а моя п’ятнадцятирічна донька Хлоя помітила, що він завжди їде в південному напрямку — хоча стверджував, що живе на північ від нас.
Ми почали підозрювати, що він, можливо, приховує стосунки з кимось іншим.
У день народження мами Річард глянув на годинник саме в той момент, коли вона поставила на стіл шоколадний торт.
— Вибачте, — сказав він. — Мені час іти.
— У мене ж день народження, — відповіла мама, намагаючись приховати розчарування. — Може, залишишся ще трохи?
Річард поцілував її в щоку й пішов, прихопивши свій шкіряний портфель.
Хлоя простежила поглядом, як він від’їжджає. Потім, сказавши, що хоче подихати свіжим повітрям, вона вийшла надвір.
Коли вона повернулася майже через сорок хвилин, очі в неї були червоні. У руках вона тримала портфель Річарда.
— Хлоє, що сталося? — запитала я.
Глибоко вдихнувши, вона тремтячим голосом промовила: — Я пішла слідом за ним. Він зупинився біля будинку для літніх людей і зрозумів, що залишив портфель у машині. Попросив мене занести його всередину. Мамо, ти мусиш побачити, що там усередині.
Річард запросив її, щоб познайомити з кимось.
Мама обережно відчинила портфель. Усередині лежали дитячі малюнки, складена вітальна листівка до дня народження та фотографія, на якій Річард стоїть поруч із молодою жінкою, якій було років двадцять із гаком. На звороті акуратним почерком було написано: «Тато й Емма — перший день удома».
Мама поглянула на Хлою й запитала: «Хто така Емма?»
«Донька Річарда, — відповіла Хлоя. — Вона перебуває в реабілітаційному центрі після серйозної аварії. Він відвідує її щодня по обіді».
У кімнаті запала тиша.
«Він ніколи не казав мені, що має доньку», — зауважила мама.
Хлоя пояснила, що коли вона тільки приїхала, Річард познайомив її з Еммою. Емма була уважною й лагідною, хоча й потребувала допомоги в деяких повсякденних справах. Річард часто приносив їй малюнки та листи від друзів і залишався до самого кінця години відвідувань.
«Він був такий щасливий бачити її, — сказала Хлоя, витираючи щоки. — А вона чекала на нього».
Незабаром зателефонував Річард. Він вибачився за те, що так раптово пішов, і запитав, чи можна йому повернутися.
Коли він прийшов, то навіть не намагався виправдовуватися за те, що тримав усе в таємниці.
«Мені варто було розповісти тобі про Емму, — сказав він. — Я боявся: ти подумаєш, що я намагаюся покласти на тебе важчий тягар, ніж ти готова нести. А що більше часу минало, то важче було пояснити».
Мама глянула на фотографію. «Тобі не потрібно ховати від мене свою доньку».
Очі Річарда наповнилися сльозами. «Тепер я це знаю».
Вона взяла його за руку. «Наступної неділі принеси улюблений десерт Емми. Ми залишимо для неї шматочок».
Річард усміхнувся — і цього разу він залишився. Мама дістала торт, Хлоя поставила на стіл ще один прибор, і почалася щира розмова.
Загадка раптових відходів Річарда крила в собі зовсім не інший роман, а намагання батька захистити приватне життя своєї доньки. При цьому він припустився помилки: відгородився від людини, яка, можливо, змогла б усе зрозуміти.
