Батьки сказали, що везуть бабусю Елеонору на обід. Через три години мені зателефонували з будинку для літніх людей в Огайо.
— Це Деніел Мерсер? — запитав адміністратор. — Ваша бабуся вказала вас як контактну особу на випадок надзвичайної ситуації. Вона тут, із валізою, але родичі, які її привезли, пішли, не оформивши документи на поселення.
Я стояв на своїй кухні в Індіанаполісі, тримаючи в руках каву, про яку раптом забув.
— Вони залишили її там?
— Сказали, що їм треба щось узяти з машини, — відповів адміністратор. — Але так і не повернулися.
Я спробував зателефонувати батькові — увімкнулася автовідповідач. На дзвінки матері теж ніхто не відповів.
Я подолав 190 миль до Огайо, не роблячи жодної зупинки.
Бабуся чекала у вестибюлі, поруч із коричневою валізою та пакетом із продуктового магазину, в якому лежали її ліки. На ній усе ще було пальто, в якому вона ходила до церкви, хоча в приміщенні було тепло. Її сиве волосся було акуратно зібране, а на обличчі застиг той самий спокійний, зосереджений вираз, який з’являвся в неї, коли вона була глибоко засмучена.
Я опустився перед нею на коліна. — Бабусю.
Вона довго дивилася на мене, потім підвелася й пішла до машини. Сівши на пасажирське сидіння, вона пристебнула ремінь безпеки.
— Не дзвони батькам, — сказала вона.
Я повернувся до неї. — Куди ти хочеш поїхати?
— Спочатку до будівлі суду.
Коли ми вже були в дорозі, вона відкрила сумочку й простягнула мені складений банківський витяг. Кілька операцій зі зняття коштів були позначені червоним: дванадцять тисяч доларів, вісімнадцять тисяч і двадцять п’ять тисяч — усе це сталося протягом шести тижнів.
— У твого батька була тимчасова довіреність, — сказала вона. — Я дала її йому після операції. Я довіряла йому, сподіваючись, що він допоможе з оплатою рахунків.
— Що сталося?
— Він сказав, що я стала забудькуватою і мені потрібна допомога. Учора я виявила ці списання. Він стверджував, що гроші йшли на мій догляд.
Мій погляд перемістився на валізу, що лежала позаду нас.
— А сьогодні? «Твоя мати сказала, що ми їдемо обідати. А потім вони привезли мене в той заклад і поїхали, ще навіть не оформивши всі папери».
Мій телефон завібрував. На екрані з’явилося ім’я батька.
Бабуся простягнула руку й перевернула телефон екраном донизу.
«До суду, — знову повторила вона. — Потім у банк. А після цього — відвези мене додому».
«Чому додому?»
Вона подивилася на дорогу. «Бо якщо мої підозри справдяться, то те, що вони залишили мене в тому закладі — було не єдиним їхнім планом».
З-під пальта вона дістала маленький конверт. На ньому, почерком мого дідуся, було написано два слова:
ДОКУМЕНТИ НА БУДИНОК
«Я сховала це ще до того, як вони прийшли по мене, — сказала вона. — Хотіла перевірити, чи шукатимуть вони їх».
Її голос став тихішим.
«Гадаю, вони просто хотіли прибрати мене зі свого шляху».
Я міцніше стиснув кермо й поїхав за її вказівками — до будівлі суду. Бабуся сиділа поруч, тримаючи конверт обома руками. Що б на нас не чекало далі — ми зустрінемо це разом.
