Бандити хотіли напасти на самотнього дідуся посеред пустої дороги, але раптом дідусь опустився на землю перед якимись туфлями й почав молитися 😨🫣
На вулиці було тихо. Пустою ґрунтовою дорогою йшов самотній старий. Його крок був повільним і обережним — він повертався додому після важкого робочого дня. У цей же час неподалік зібралася невелика група бандитів. Вони помітили старого й почали перемовлятися між собою.
— Дивись, іде один, — прошипів один із них.
— Та ще й у такому місці, де жодної душі. Сам просить, щоб ми його обікрали, — усміхнувся інший.
— З якого боку підійдемо? Може, обійдемо й ударимо ззаду? — запропонував третій.
Вони йшли слідом, обговорюючи, як саме напасти: одні пропонували налякати, інші — одразу схопити й вирвати з рук вузлик, який ніс старий. Їм здавалося, що легка здобич уже в їхніх руках.
Але раптом сталося щось дивне. Старий зупинився посеред дороги. Перед його очима лежали старі, пошарпані туфлі, ніби кимось викинуті. Він опустився на коліна, склав руки й почав молитися.
Бандити переглянулися. Їхня впевненість зникла, вони завмерли на місці.
— Що він робить? — прошепотів один.
— З глузду з’їхав, чи що? — відповів інший.
Вони вже й забули, навіщо йшли за ним, приголомшені цією дивною сценою. Вони вирішили підійти й зрозуміти, що тут відбувається, а дізнавшись правду, були в жаху 😱😱 Продовження в першому коментарі 👇👇
Коли дідусь закінчив молитву, він підвівся, підняв туфлі й пригорнув їх до грудей. Бандити все ж наважилися підійти.
— Гей, старий, — обережно заговорив один із них. — Навіщо ти молився? Через якісь старі черевики?
Старий подивився на них втомленими очима й тихо відповів:
— Ви не розумієте. Ми з дружиною живемо в бідності, в напівзруйнованій хатинці. Усі гроші йдуть на її ліки, ледве вистачає на їжу. Кілька днів тому в мене порвалися туфлі, і я ходив босоніж. Ноги мерзли, промокали, працювати в полі ставало нестерпно. Я молився Богові, щоб Він допоміг мені. І ось сьогодні я знайшов ці туфлі… може, комусь вони й були непотрібні, але для мене — це справжнє диво.
Бандити замовкли. Жоден не зміг вимовити й слова. Їхні обличчя змінилися: замість злості в очах з’явилися розгубленість і сором.
Вони дивилися на дідуся, який радів чужим викинутим туфлям, як найбільшому дару, й розуміли, наскільки ницими були їхні власні наміри.
