– Іди геть! – чоловік підняв палицю із землі й замахнувся. Граф припав до землі, завмер, а потім, схопившись на лапи, кинувся в бік лісу, зрозумівши, що йому тут не раді.
Йшов дощ, і холодні струмені пробивали навіс із гілок, під яким Граф ховався. Його шерсть промокла, він лише час від часу здригався, намагаючись зберегти залишки тепла. Живіт зводило від голоду, адже востаннє він їв учора. Почуття голоду стало звичним, але щасливі дні все ж траплялися — коли вдавалося впіймати мишу чи знайти щось їстівне.
Він не знав, скільки часу так живе, але щодня приходив до будинку, який колись був його домом. Тут Граф прожив три щасливі роки, обожнюючи господаря і готовий був віддати за нього життя. Але все змінилося, коли господар раптово схопився за груди й знепритомнів. Граф облизував йому обличчя, скавучав і гавкав, намагаючись повернути його до життя, але прийшли чужі люди й забрали господаря. Граф залишився сам…
Він продовжував чекати біля воріт, спав лише кілька хвилин, сподіваючись, що біла машина поверне його господаря. Але той так і не з’явився. Прийшли інші люди — крикливі й метушливі — й прогнали Графа. Він залишився без нічого: без господаря, без дому, без надії. Тепер його життя було боротьбою за виживання. Він ховався під кущами, злякано чуючи чужі запахи й звуки.
Він навчився ловити мишей і уникати лісових тварин, які могли стати йому здобиччю або загрозою. Його шерсть звалялася, ребра стирчали, голод став нормою. Іноді, згадуючи своє минуле життя, Граф тужно вив на місяць.
Одного разу, коли він знову підійшов до будинку, його погляд впав на машину й людей біля воріт. Це було, наче спалах надії, і його серце забилося швидше. Хлопчик, побачивши його, закричав:
– Тату, мамо, дивіться! Там пес! Он він, у кущах!
«Так, я тут! Це я!» — загавкав Граф, намагаючись привернути увагу. Він захрип, його голос ледь чувся, але страх і надія змушували його повзти до людей, зрідка скавчучи.
– Мішо! Йди сюди, негайно! – жінка схопила хлопчика, притискаючи до себе. – Тільки подивися, який жахливий пес! Безпритульний, мабуть, хворий! Фу! Злий, страшний пес! Іди геть!
Граф зупинився, не розуміючи, що відбувається. Він так довго чекав цієї зустрічі, був готовий стати найкращим псом для цих людей. Він був певен, що зможе вірно їм служити.
– Ану, геть звідси! – чоловік підняв палицю і замахнувся.
Граф припав до землі і, схопившись, помчав у бік лісу. Страх і розпач охопили його, і він вже не чув, як жінка говорила синові:
– Мішо, це поганий пес, не підходь до нього! Він може бути сказаний! Якщо вкусить — доведеться робити багато уколів!
– Це хороший пес! – впевнено сказав хлопчик, вириваючись із її рук. – Він просто голодний! Я хочу з ним дружити!
– Нехай тільки спробує підійти до будинку, – крізь зуби промовив батько. – Найму мисливців — і покінчимо з цим! Ми сюди відпочивати приїхали, а не з собаками територію ділити!
Граф повернувся до свого укриття, тремтячи від холоду й образи. Чому його прогнали? Він же нічого поганого не зробив. Це несправедливо…
Але, можливо, варто показати свою корисність? Тож він почав обходити свої володіння в пошуках чогось цінного, щоб догодити людям. Цього разу йому пощастило: він знайшов дохлу білку. Граф взяв її й побіг до будинку, сподіваючись, що його жест оцінять.
Людей уже не було видно, мабуть, вони облаштовувались у будинку. Граф обійшов паркан, знайшов місце, де огорожа не щільно прилягала до землі, і проліз на ділянку. Він поклав білку на клумбу, тричі загавкав і став чекати.
На ґанку з’явилася жінка. Побачивши Графа й його “подарунок”, вона закричала:
– Знову цей страшний пес! Ще й гидоту якусь приніс! Іване, ти де?! Зроби щось!
Чоловік вибіг, і, побачивши Графа з білкою, почав бурхливо обурюватися. Коли він зник у будинку й повернувся з сокирою, Граф зрозумів, що його подарунок не сподобався.
Наляканий, він стрибнув через паркан і помчав у своє укриття, сподіваючись, що його більше не знайдуть. Коли в лісі з’явилися люди зі зброєю, Граф зарився в землю, сподіваючись, що вони пройдуть повз.
Він знав, що вони могли б стати друзями, і часто здалеку спостерігав за хлопчиком, який грав із м’ячем чи машинками. Але дорослі були зайняті своїми справами. Граф відчував самотність хлопчика й продовжував ховатися в тіні, знаючи, що вони могли б стати друзями.
Того дня Граф відчув небезпеку якимось шостим собачим чуттям. Біля ділянки був ставок, зарослий ряскою, невеликий, але досить глибокий. Про нього Граф не раз чув від господаря, який попереджав, що водойма підступна: здається мілкою, але глибина починається відразу біля берега, а дно — слизьке й тягуче. Коли господар сидів із вудкою на березі, Граф часто лежав поруч або ганяв жаб. То були щасливі дні.
Батьки не помітили, як їхній син Міша, вийшовши з дому, попрямував до ставка. Вода вабила його своєю таємничістю. Озирнувшись кілька разів, хлопчик переконався, що дорослі зайняті, й пішов до води. Граф бачив усе це зі свого укриття в кущах і тривожно загарчав, помітивши, що Міша підійшов занадто близько до води й уже нахилився, щоб її торкнутись.
Раптом хлопчик посковзнувся, його сандалики поїхали по грязюці, і він, не встигнувши закричати, впав у воду, зникнувши під нею. Граф, наче його життя залежало від цього, миттєво підскочив і кинувся до хлопчика. Страх і інстинкт самозбереження гнали його вперед. Не думаючи про себе, він стрибнув у воду, здійнявши бризки, намагаючись ухопити хлопчика. Не бачачи під водою, він сподівався лише на удачу й молився своїм собачим янголам-охоронцям, щоб ті допомогли.
І диво сталося. Граф ухопився за край сорочки й зусиллям витягнув хлопчика з води, тягнучи його на берег. У цей момент із дому вибігли батьки й почали кричати на собаку. Граф подумав, що йому кінець, але втратив свідомість.
Коли він прийшов до тями, почув голос жінки, яка лагідно говорила:
– Песику, любий, прокинься!
Граф намагався підняти голову, але не зміг. Усе плуталося перед очима, він не міг навіть поворухнутися.
– Прокинься, будь ласка! – продовжував жіночий голос, сповнений хвилювання й турботи.
– Я відвезу його до ветеринара, щойно прийде до тями! – сказав чоловік.
– Не помирай, будь ласка! – крізь сльози мовив хлопчик.
Граф з труднощами поворухнув хвостом, думаючи: «Не плач, малюк. Я живий. Ми, собаки, дуже сильні». Він відчував тепло жінки, яка тримала його, і це давало сили.
– Мамо, тату, він живий! – закричав Міша, обіймаючи собаку й радісно кричачи.
Потім Графа загорнули в теплу ковдру й повезли в машині.
На задньому сидінні Граф відчував спокій. Жінка гладила його й говорила підбадьорливі слова. Він більше не сприймався як злий і страшний пес, а як добрий друг. Хлопчик шепотів йому, обіймаючи за шию:
– Песику, хороший, одужуй! Усе буде добре!
Коли вони приїхали до ветеринара, той оглянув Графа й сказав:
– Пес молодий, впорається, хоча води нахлебтався багато. Худий, звісно. Безпритульний?
Батьки переглянулися.
– Наш, – сказав батько, обіймаючи Графа. – Тепер він наш пес!
– Ура! – закричав Міша, кидаючись до батьків і обіймаючи їх і собаку.
Ветеринар виписав ліки й порадив обережно годувати. Потім запитав:
– А як зветься герой?
Батьки обмінялися поглядами, і мама запропонувала:
– Може, Тузик?
Але тато заперечив:
– Ні, він же герой! Йому потрібне інше ім’я.
У цей момент Граф трохи підвівся на лапах, намагаючись показати, як його звати.
– Схоже, він каже, що його звати Граф, – здогадалася мама.
– Звісно, Граф! Дивіться, він же справжній аристократ! – підтримав ветеринар.
Міша обійняв свого нового друга й сказав:
– Нехай буде Граф. Головне — що тепер ти мій найкращий у світі пес!
Невдовзі вони повернулися до дому, який Граф колись знав як дім свого господаря. Тепер цей дім знову став місцем щастя. Лежачи на теплому лежаку, Граф думав, що світ — справедливий. Він більше не був злим і страшним, а став вірним другом і захисником для своїх людей.
