Мій син помітив статую ангела у дворі старої церкви й раптом почав молитися: за кілька місяців з нами сталося дещо шокуюче 😲🫣
Моєму синові зараз 7 років. З народження він прикутий до інвалідного візка. Лікарі говорили холодно й прямо: «Він ніколи не зможе ходити». Але цей стан не зробив його слабким. Навпаки.
Він росте неймовірно розумним, світлим хлопчиком, який обожнює читати книжки й задавати сотні запитань про все на світі.
І все ж у нього є одна мрія — в його випадку майже неможлива. Він мріє стати бігуном.
Звісно, він розуміє, що його діагноз — це величезна перешкода. Але ніхто не може заборонити мріяти. А він мріє, сподівається й вірить.
Я чесно зізнаюся: іноді ловлю себе на думці — «Я хочу бути як мій син — таким же оптимістичним, таким же сильним і здатним любити життя, незважаючи ні на що».
Одного дня сталося щось, на що я тоді не звернув особливої уваги. Ми гуляли біля старої церкви, коли він раптом попросив зупинитися, побачивши велику статую ангела у дворі.
— «Тату, зачекай», — сказав він.
Я зупинив візок, і тоді сталося те, чого я зовсім не очікував. Мій син склав руки, заплющив очі й почав молитися. Його голос тремтів, але кожне слово було щирим:
— «Я хочу ходити. Будь ласка, дай мені сили. Я не робитиму нічого поганого й завжди буду хорошим.»
Моє серце стиснулося від цієї дитячої молитви. Я не знав, що сказати — просто стояв поряд, поки він молився. Потім він відкрив очі, усміхнувся й сказав:
— «Ходімо, тату.»
Я подумав, що це просто момент дитячої віри, і нічого більше. Незабаром я забув про це. Але мій син — не забув.
За кілька місяців сталося щось зовсім неочікуване, що шокувало нас 😲😲
Продовження в першому коментарі 👇👇
Минуло кілька місяців. Ми поїхали на плановий огляд до лікаря. Усе було як завжди: стандартні запитання, обстеження, звичні нотатки в медичній картці. Але в якийсь момент лікар насупився й уважно подивився на мого сина.
— «Ви кажете, що коли налили чай і кілька крапель потрапило на ноги, ви відчули біль?» — запитав він, не вірячи своїм вухам.
— «Так. А що?» — здивовано відповів мій син.
Лікар замовк, потім глибоко зітхнув і промовив слова, від яких у мене закрутилася голова:
— «Розумієте, якщо ви відчули біль — це означає, що до ніг повернулася чутливість. А це неймовірно важливий знак. Це означає, що не все втрачено. У вас є шанс.»
Я не міг повірити своїм вухам. Стільки років нам говорили, що все безнадійно. І раптом — надія.
Лікар пояснив: щоб дати моєму синові шанс ходити, знадобиться складна операція. Дуже дорога, і з тривалим періодом реабілітації.
Зараз ми збираємо кошти на цю операцію. Допомагають друзі, сусіди й навіть незнайомці, які почули нашу історію.
І знаєте що? Я більше не сумніваюся. Мій син підніметься. Він стане бігуном.
Бо віра, надія і любов — сильніші за будь-який діагноз.
