Я добре пам’ятаю той день. Ранок був сірий: небо затягнуте хмарами, повітря — важке й нерухоме. Здавалося, ось-ось піде дощ. Але я вирішила не відкладати справу — треба було обрізати сухі гілки старої яблуні біля будинку. Драбина вже давно стояла напоготові, і попри похмуре небо я подумала: зроблю це сьогодні.
Я притулила драбину до стовбура й почала підійматися. Але щойно зробила кілька кроків, як відчула поштовх ззаду. Обернулася — й не повірила своїм очам.
Мій пес намагався лізти слідом за мною. Лапи ковзали, кігті цокотіли по металу, а очі були прикути до мене.
— Ти що робиш? — сказала я, нервово усміхаючись. — Залишайся внизу.
Я спробувала його відігнати, махнула рукою, але він знову встав на задні лапи, вчепився передніми за щаблі. А тоді ще й схопив зубами край моїх штанів і так різко смикнув униз, що я ледь не втратила рівновагу.
— Ай! Ти здурів? — прошипіла я. — Відпусти!
Але він не відпускав. Уперся лапами в драбину й тягнув мене вниз, наче навмисно.
Усередині мене боролися роздратування й дивне відчуття тривоги. «Чому він так робить? Грається? Але ні, в його очах було щось інше. Наполегливе попередження. Наче він хотів сказати: “Не лізь туди”.»
Я знову його відігнала, навіть суворо пригрозила:
— Відійдеш чи ні? Дай мені спокійно обрізати ці гілки!
Але варто було мені піднятися трохи вище, як він знову вчепився в мої штани й потягнув униз. Я ледь утрималася, серце підскочило в горло — ще трохи, і я впала б.
Я зупинилася, важко дихаючи, й раптом зрозуміла: так ми далеко не зайдемо. Якщо він продовжить, я справді впаду й переламаю все, що можна. Треба було прийняти рішення.
Я спустилася, строго подивилася йому в очі й сказала:
— Гаразд. Якщо ти такий розумний, підеш на ланцюг.
Він винувато опустив голову, але я все ж завела його до будки й прив’язала. Подумала, що тепер зможу спокійно закінчити. Взялася за драбину й уже збиралася лізти знову, як раптом сталося щось несподіване 😢😨 Саме тоді я зрозуміла, чому мій пес поводився так дивно. Продовження в першому коментарі 👇👇
Небо розірвало яскраве, сліпуче світло. Одразу ж гримнув удар. Блискавка влучила в дерево — прямо в стовбур, на який я щойно збиралася лізти.
Пролунав тріск, повітря наповнив запах обвугленої кори, іскри розсипалися навсібіч. Я відскочила назад, закривши обличчя руками.
На мить я завмерла, не могла навіть дихнути. Лише за кілька секунд усвідомила: якби не мій упертий пес, я була б там, на тій драбині, просто серед крони. І тоді…
Я подивилася на нього. Він стояв біля будки, натягнувши ланцюг, і дивився на мене тим самим поглядом, у якому було більше розуміння, ніж у багатьох людських словах.
— Боже мій… — прошепотіла я, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі. — Ти врятував мені життя.
Я присіла поруч, обійняла його за шию, і він легко завиляв хвостом, наче знав, що зробив усе правильно.
І тоді я зрозуміла: іноді наші тварини бачать і відчувають те, чого ми, люди, не помічаємо.
