— Люся, здається, я щойно збuв кішку… — хрипко прошепотів я у слухавку.
— І що? — спокійно відгукнулася вона.
— Як це «і що»?! Що мені тепер робити?
— Ну, для початку вийди з машини, перевір, чи жива вона взагалі.
Я проковтнув слину. Двір здавався порожнім, повітря було густе, як перед грозою, і пахло страхом, металом і гаром. Обережно відкрив двері і, не виходячи, нахилився — зазирнув під авто. Маленький сірий клубочок, що тремтів і дивився розплющеними очима, лежав просто під переднім колесом. Жива.
— Вона дихає, Люсю… Жива. Що тепер?
— Вези в клініку. Все одно ж туди прямував. Тільки поквапся, добре?
Я обережно витяг кішку з-під машини, вона не пручалась — просто ледь дихала. Поклав її в коробку з-під взуття, що валялась на підлозі, і помчав, не дивлячись на спідометр.
До клініки зазвичай пів години. Але не цього разу. Бо цей день був не з простих. Наче саме життя вирішило влаштувати іспит.
У багажнику тим часом вже лежала стара дворняга, яку попросили відвезти у ту ж клініку дачні сусіди. Сказали, краще приспaти по-людськи, ніж мучитись. Я погодився, особливо не думаючи.
А тепер до собаки додалася ще й кішка.
Я мчав трасою, як у маренні. В голові гуло: «Що це за день такий? Що за абсурд?»
У приймальному покої черги не було. Я влетів із коробкою в руках, наче з породіллею, і лікар одразу забрала тваринку на огляд.
— Як вона? Що з нею? — метушився я по холу.
— Потрібно зробити рентген, — кивнула асистентка. — Попередньо нічого критичного, але подивимось.
П’ятнадцять хвилин здавалися вічністю. Я ходив туди-сюди, розглядав стіни, стелю, плакати з породистими котами та собаками. А всередині роз’їдало почуття провини. Я ж міг бути уважнішим, міг їхати повільніше, міг… Винен.
Нарешті вийшла лікарка:
— У неї перелом. Але житиме. Операція нескладна. Якщо згодні — зробимо сьогодні. Залишите її у нас?
Я кивнув — і одразу згадав про собаку. Кинувся назад до машини. Тиша. Ані звуку. Багажник відкрився з тріском. З темряви на мене дивилися очі. Жива.
— Пробач… Зараз усе вирішимо, — прошепотів я.
Я знову повернувся в клініку, знайшов лікарку — іншу, строгу.
— Там ще собака. Збита. Просили приспaти. Задні лапи…
Вона нічого не сказала, лише накинула плащ поверх халата і пішла зі мною. Ми відкрили багажник. Жінка зазирнула всередину, потім уважно подивилася на мене:
— Ви з глузду з’їхали? Хто сказав, що її треба приспaти? Так, лап не буде. Але жити зможе. Ми таких підіймаємо. Несіть її.
Я знову кивнув. Без заперечень. Лікар сказала: «житиме». Цього вистачило.
Увечері я влетів додому. Люся здивовано озирнулася від плити:
— Що з тобою, Славо?
Я мовчки пішов до кімнати, дістав стару книжку, між сторінками якої ховалися гроші. Мрія. Мотоцикл. Більше неважливо.
— Славо?! Що відбувається?
— Вони житимуть! — крикнув я. — Обидві!
— Хто? Ти з глузду з’їхав?
— Поясню потім!
Ми забрали їх. Кішку назвали Моллі. Собаку — Рая. Пережили все: крапельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Люся тоді просто сказала:
— Якщо вони вже з нами — впораємось. — І впоралася. Лагідно годувала Моллі, вкривала Раю. Ми разом плакали, коли Моллі вперше пішла. Сміялися, коли Рая мчала подвір’ям на інвалідному візку.
Минуло п’ять років. Вони — не просто улюбленці. Вони — сім’я.
Сьогодні я прийшов додому, пахло випічкою. Люся обійняла мене ззаду, міцно. І затремтіла.
— Що сталося? — я обернувся.
— У нас буде поповнення… — прошепотіла вона, поклавши долоню на живіт.
Я не одразу зрозумів. А потім… зрозумів.
Мені сорок. Їй — тридцять сім. Ми довго намагалися. І майже змирилися. Майже. Але колись дивна жінка сказала:
— У вас буде троє дітей. Двоє — від природи. Один — від Бога. За добре серце. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.
Моллі згорнулася клубочком біля плюшевого зайця на підвіконні. Рая, вже стара, дійшла до нас, притулилась мордою до моєї ноги й зітхнула.
Тоді я не вірив. Тепер — вірю. Бо одного разу ми сказали «так» життю. І воно відповіло нам тим самим.