Під час поїздки в машині моя собака пильно дивилася на мене й голосно гавкала, а тоді я помітила, що вона дивиться на щось інше, на щось страшне 😱😱
Ранок почався спокійно. Я завела двигун, перевірила дзеркала й глянула на свою золоту красуню на пасажирському сидінні. Белла завжди любила поїздки машиною — вона тихенько сидить, дивиться у вікно, іноді кладе голову мені на коліна. Слухняна, розумна, ніколи не створює проблем.
— Ну що, Белло, поїхали у справах? — усміхнулася я, заводячи машину.
Вона виляла хвостом у відповідь, але замість того, щоб повернутися до вікна, подивилася прямо на мене.
Приблизно через п’ять хвилин її погляд став майже пронизливим. Вона сиділа злегка нахиливши голову й продовжувала дивитися мені в очі, наче намагаючись щось сказати.
— Гей, що сталося? — засміялася я. — Чи я забула увімкнути поворотник?
Вона відповіла гавкотом. Не коротким попереджувальним «гав», а гучним і наполегливим, наче сперечалася зі мною.
— Тихо, Белло, — попросила я, швидко кинувши погляд на дорогу. — Що на тебе найшло?
Але вона не заспокоїлася. Гавкіт ставав частішим і гучнішим, і я почала дратуватися. Зазвичай у машині вона мовчить, а зараз… здавалося, була напружена.
— Може, ти голодна? — спробувала я здогадатися. — Або просто хочеш спати?
Белла не реагувала на слова. Вона лише трохи нахилилася вперед, продовжуючи дивитися прямо на мене. І в її очах було щось таке, що змусило мене відчути тривогу всередині.
— Слухай, ти мене вже лякаєш… — сказала я й, не знімаючи руки з керма, обережно провела долонею по її мордочці.
І тоді я помітила. Її очі були спрямовані не лише на мене… Вона дивилася на щось інше, щось дуже страшне. Я різко натиснула на гальма й побачила це… 😱😱 Продовження в першому коментарі 👇👇
Я обережно поклала руку назад на кермо, але відчуття тривоги не зникло. Белла все так само сиділа, не кліпаючи, дивлячись то на мене, то різко вниз, десь біля педалей.
— Там щось є? — я інстинктивно глянула вниз, хоча з мого місця майже нічого не було видно.
Вона знову голосно гавкнула, а потім перевела погляд на дорогу попереду, ніби закликаючи мене прийняти рішення. Такою рішучою я її бачила вперше.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотіла я й обережно звернула на узбіччя.
Зупинившись, я вийшла та відкрила капот, але на перший погляд усе виглядало справним. Потім я зазирнула під машину. Там, під переднім колесом, на асфальт повільно капала каламутна рідина.
— Гальмівна рідина… — видихнула я.
Я присіла, провела пальцями по краплі — запах підтвердив мої побоювання. Один із гальмівних шлангів був порваний, і рідина витікала на дорогу.
Мені майнула думка: якби я продовжила їхати, особливо на трасі, гальма могли б повністю відмовити.
Я підняла погляд на Беллу. Вона сиділа на пасажирському сидінні, трохи нахилившись до мене, спокійно, але уважно спостерігаючи.
— Ну що, дівчинко, сьогодні ти мій янгол-охоронець, — сказала я, погладивши її по голові.
І лише тоді я усвідомила, що цей дивний гавкіт і погляд були зовсім не примхою — вона просто рятувала нам життя.
