У свої 19 Анна й уявити не могла, що її світ так стрімко зруйнується. Виросла вона в сільській місцевості України, на винограднику своєї родини, що колись процвітав. Їй були звичні запах бродіння винограду й ритм жнив. Але коли бізнес її батька розвалився під тягарем боргів, те життя зникло майже за одну ніч.
Кредитори кружляли, мов хижаки. Землі загрожувала конфіскація. Робітники, які колись були майже як родина, пішли один за одним. Її батько, колись гордий і сильний, виглядав зламаним. І тоді надійшла пропозиція: 75-річний арабський мільярдер пообіцяв сплатити всі борги сім’ї — якщо Анна стане його дружиною.
Ця пропозиція приголомшила її.
«Йому просто потрібна компанія», — наполягала мати. «Це не буде справжнє подружжя. Ти будеш у безпеці. І ми збережемо землю».
Анна почувалась загнаною в кут. Як вона могла сказати «так» чоловікові, який старший за її дідуся? Але з домом на межі втрати і з батьківськими очима, що благально дивились на неї, вона здалась — з обов’язку, не з кохання.
Весілля в Марракеші було розкішним, як у казці. Анна була в сукні, вишитій золотом, з обличчям за фатою. Гості танцювали, підіймали тости й фотографувалися, ніби це була чарівна казка. Але Анна почувалась, наче спостерігає за всім крізь скло.
Коли стемніло і двері до їхнього приватного апартаменту зачинились, її страх наростав, як приплив. Вона трималася за єдину обіцянку, яку чула: «Він тебе не чіпатиме».
Але у шейха були інші очікування.
Коли він дав зрозуміти свої наміри, серце Анни забилося в паніці. Вона благала дати їй час. Сльози текли по її щоках. І тоді, несподівано, він нічого не сказав — просто ліг, заплющив очі й заснув.
Але перед світанком Анну розбудив задиханий подих.
Вона обернулася і побачила його — блідий, ледь дихав. Вона закричала по допомогу. Але коли лікарі приїхали, було вже пізно. Він помер.
Почався хаос.
Адвокати, чиновники, далекі родичі — усі хлинули на маєток. Серед плутанини з’ясувався один факт: шейх змінив заповіт за кілька днів до весілля. Анна, тепер його законна дружина, була призначена спадкоємицею значної частини його статків.
Почалися звинувачення. Його родина заявила, що вона його звабила, обдурила, можливо, навіть сприяла його смерті. Її обличчя з’явилося на перших шпальтах: «Юна вдова успадкувала мільйони шейха». Правда не мала значення. Громадська думка вже призначила винну.
Анна боролася роками через суди. Після тривалих баталій суд підтвердив дійсність заповіту. Її спадок був законним.
Але багатство не принесло їй спокою.
Велику частину грошей вона використала на відновлення родинного виноградника. Марокканське помістя? Вона перетворила його на безпечний притулок для жінок, які тікали від примусу та примусових шлюбів. Вона рідко давала інтерв’ю. Не шукала слави.
Лише одного разу вона висловилася відкрито — у тихому дописі на своєму блозі:
«Я не гналась за багатством. Я намагалася врятувати свою родину. Тієї ночі я була наляканою дівчиною в чужому світі. Я не торкалася до нього. Я не очікувала нічого успадкувати. Я просто хотіла повернутися додому.»
Дехто й досі шепоче її ім’я з підозрою. Інші називають її сміливою. Але Анна ніколи не шукала схвалення — лише зцілення.
Її життя, сформоване жертвою і болем, стало символом не скандалу — а виживання.