У свій день народження я запросив усіх найближчих друзів, але ніхто так і не приїхав, а коли дізнався причину — був шокований 😢😢
Я ніколи не думав, що мій 35-й день народження стане найжахливішим днем у моєму житті. Зазвичай я не робив із цього великої події, але цього разу мені захотілося тепла, затишку й спілкування. Я вирішив відсвяткувати вдома: накрити стіл, приготувати свої фірмові страви, запросити найближчих друзів — людей, з якими пройшов крізь вогонь, воду і безсонні ночі.
Ми домовилися зустрітися в мене о шостій. Увесь день я провів на ногах — купив свіжі продукти, замаринував м’ясо, зварив суп, спік пиріг, красиво накрив на стіл. Усе виглядало ідеально: свічки, музика, келихи, серветки, сервірування. Було навіть легке хвилювання, приємне — як перед першим побаченням.
Рівно о шостій я вже стояв біля вікна, поглядаючи на дорогу. Тиша. Нікого.
«Запізнюються», — подумав я, наливаючи собі келих вина. Я знав, що дехто з них часто затримується. Це нормально. Почекав ще. Минуло пів години. Нікого.
Я почав відчувати тривогу. З кожною хвилиною вона перетворювалася на важкість. Я перевіряв телефон — жодного повідомлення, жодного дзвінка. Написав у спільний чат: «Ви де?». Тиша. Нуль.
У голові почали виникати думки: «А раптом забули?», «Може, переплутали день?», «Може, я щось не так зробив, не так сказав?». Я відчував, як із кожним ковтком вина у горлі виростав клубок. Було боляче. Один за одним я набирав їхні номери — ніхто не відповідав. Взагалі ніхто.
Минув час. Потім ще один.
Я сидів за накритим столом, навпроти порожніх тарілок, і дивився на них, ніби вони могли дати відповідь. Раптом я відчув себе маленьким і нікому не потрібним. На тлі веселої музики, яка все ще грала з колонок, мені здавалося, що я — учасник якогось жорстокого розіграшу.
О десятій вечора я встав. Мовчки. Почав потроху прибирати страви. Все ще сподіваючись, що хтось зайде і крикне: «Сюрприз! Ми просто жартували!». Але цього не сталося. А потім я дізнався, чому ніхто з них не приїхав — і був просто в жаху 😢😢
Продовження в першому коментарі 👇👇
Я вже збирався лягати спати, коли прийшло повідомлення від сестри:
«Ти бачив новини? Пробач, не знала, як сказати… Там аварія. Їхня машина… Вони їхали до тебе.»
Я завмер. Зайшов в інтернет. Перші заголовки в стрічці:
«Зіткнення на трасі… загинули троє…»
Далі все попливло перед очима.
У свій день народження я запросив усіх найближчих друзів, але ніхто так і не приїхав. А коли дізнався причину — був у жаху.
Це були вони. Мої друзі. Вони дійсно їхали до мене. В одній машині.
Тієї ночі я більше не плакав — просто сидів у темряві й слухав, як капає вода з крана. Вино залишилося недоторканим. А тарілки я більше не прибирав. Дивився на них, як на останню спробу зібрати всіх разом.
А я, егоїст, думав, що вони забули. І навіть не припустив, що з ними могло статися щось погане.
