Учні знущалися з нової вчительки, намагалися довести її до сліз, але за кілька хвилин сталося дещо неочікуване 😢😲
У 10-Б класі давно не було постійного вчителя з літератури. Один пішов у декрет, інша — не витримала й місяця роботи. Коли з’явилася Анна В’ячеславівна — молода, спокійна, акуратна, — учні перезирнулися:
«Чергова… Довго не протримається».
Перший урок почався одразу з перевірки на міцність.
— Так, відкрийте зошити… — почала вчителька.
— А ми не принесли! — вигукнув хтось із задньої парти. Сміх.
— Може, ви спершу представитеся, а вже потім будете нас вчити? — язвив інший.
— Добре. Анна В’ячеславівна, — спокійно промовила вона. — І я…
— Анна Віагралівна! — вигукнула одна з дівчат.
— Парфуми з минулого століття, а окуляри — як у бабці! — сміх став ще гучнішим.
Хтось увімкнув на телефоні звуки ослячого реву. Клас реготав. Поки вона щось пояснювала біля дошки, один з учнів запустив паперовий літачок прямо їй у спину.
Учителька обернулася.
— Може, ви зараз заплачете і втечете, як та попередня? — прошепотів хтось, але так, щоб вона точно почула.
Хтось голосно позіхнув і театрально впустив підручник на підлогу. Інші підхопили — тепер книги падали, стільці скрипіли, а дехто вже відкрито гортав TikTok на планшеті.
І тоді Анна В’ячеславівна, на подив усіх, сіла на край столу і тихо, навіть якось буденно, промовила…
Увесь клас завмер від її слів…
👉 Продовження в першому коментарі 👇👇
— Знаєте, я не завжди була вчителькою. Рівно рік тому я працювала в онкологічному відділенні для підлітків. Там були ваші однолітки. Дехто мріяв просто дожити до випускного. Для них усе було важливо: книжки, вірші, просто спілкування.
— Хлопець, 17 років. Діагноз — саркома. Ми з ним читали «Євгенія Онєгіна» вголос, бо сам він уже не міг говорити.
Клас трохи заспокоївся.
Учні знущалися з нової вчительки, намагалися довести її до сліз, але за кілька хвилин сталося дещо неочікуване.
— Він тримав книжку, навіть коли пальці вже не слухалися. І сказав мені: «Шкода, що раніше я не любив книжки. Зараз би я віддав усе, щоб просто… посидіти на звичайному уроці. Без крапельниці».
У класі стало помітно тихіше.
— Дівчинка з іншої палати, — продовжила вчителька, — мріяла потрапити до школи. Просто сидіти в живому класі. А ви, діти… Ви всі живете їхньою мрією, але поводитеся так, ніби життя вам щось винне.
— Я не буду вас жаліти чи вмовляти. Я знаю справжню ціну всьому цьому. І якщо ви хочете її дізнатися — продовжуйте.
Вона встала, вирівняла стос зошитів на столі, поправила окуляри й відкрила журнал. Увесь решта уроку в класі не пролунало ані звуку.
Відтоді ніхто не називав її інакше й не жартував за її спиною.
