Одинока сльоза скотилася по морді. Дунай неквапом вийшов на вузьку стежку за городами, що вела до лісу. Там, у його глибині, стояла стара ялина з затишною ямкою біля коріння, яку він давно примітив, щоб залишитися там назавжди…
Ранок тільки починав фарбувати верхівки дерев у рожевуваті тони. У селищі панувала ранкова тиша: худоба ще дрімала, будинки мовчали. Початок вересня видався по-літньому теплим і ясним.
Старий пес, що ночував на веранді, повільно підвівся. Він поглянув на затихлий будинок, похитнувся й попрямував до хвіртки. Він відчував — час прийшов. Іти на самоті, щоб не завдати болю своїм рідним людям.
Дунай прожив щасливе собаче життя. Він ніколи не знав ні будки, ні ланцюга — завжди був поруч із сім’єю, в домі, в серці. Він розумів, що його смерть засмутить господаря, і хотів позбавити його цього болю. Тому вирішив просто зникнути.
Дунай часто бігав до тієї ялини, ховаючись там від господаря. Спершу Коля сердився, але згодом вони обоє сміялися з витівок пса. Тепер же та ямка здавалася ідеальним місцем для останнього прихистку.
«Тільки б дійти… не впасти…» — думав Дунай, наближаючись до краю лісу.
Раптом на стежку вискочив щеня. Худенький, скуйовджений, з радісним гавкотом.
— Ти хто такий? — хрипко спитав Дунай.
— Я втік. Мене людина прогнала. Я був не потрібен… — поспішно пробелькотів щеня.
Дунай зітхнув. «Ще не все… ще не все я завершив тут?» — подумав він, дивлячись на малого. Той, нічого не розуміючи, з надією дивився в очі старому псові. Сподівався, що тепер він не один.
Микола обережно вислизнув з-під руки дружини, налив квасу і вийшов на веранду. Дунай учора не зайшов до будинку, залишився під відкритим небом. Микола хвилювався: старий друг здавав на очах.
Колись дід подарував йому щеня на день народження — мовляв, ось тобі і охоронець, і товариш. На той час дід уже переписав на нього хату і сам пішов жити до жінки. Відтоді Дунай став справжнім другом родини.
Пес був добрий, веселий, але охороняти вмів серйозно. З роками став душею двору, і навіть дід, попри бурчання, цінував його.
Та тепер Дунай постарів. Микола знав — йому лишилося недовго. Він вийшов на двір, покликав його. Порожньо.
Катя, помітивши тривогу чоловіка, одразу зрозуміла: щось не так. Дунай пішов. Куди — невідомо.
А тим часом Дунай повертався назад. Щеня стрибало поруч, сипало запитаннями, підскакувало. Дунай бурчав, робив зауваження, намагався виховувати. «Ото вже кара… не дала мені доля спокійно піти», — зітхав він подумки.
Коли вони вийшли на подвір’я, господарі вже були на ногах. Побачивши пса та щеня, Катя здивувалась:
— Це він… собі зміну привів?
— Схоже на те, — кивнув Микола.
Дунай ліг біля крісла, втомлений, але з полегшенням. Господар сів поруч:
— Помирати — скасовується. Виховуй, раз притягнув.
Пес пирхнув, але погодився: «Трохи, але встигну навчити».
Щеня назвали Амуром. Він швидко ріс, і Дунай намагався передати йому все, що сам знав. Микола продовжував навчання.
— А хто в тебе був наставник? — якось запитав Амур.
— Господар. Тільки він.
— І що, не кусав, не гарчав?
— Ні. Мені пощастило.
— А мені, виходить, не дуже…
— Не скаржся. Ти потрапив до найкращих людей. От помру — ти будеш їх захищати. Зрозумів?
— Зрозумів! — бадьоро відгукнувся щеня.
Минуло два місяці. Настав морозний листопад. Дунай насилу пересувався. Вранці, вийшовши на двір, він ліг осторонь і став спостерігати, як грається Амур. Раптом його тіло здригнулося, подих урвався. Душа залишила тіло…
Микола впав на коліна, підхопив голову пса, сльози покотились по щоках. Амур, відчувши біду, завив у небо. Вся родина зібралася біля Дуная. Вони поховали його під тією самою ялиною в лісі.
— Він любив тут ховатись, — сказав Микола.
Минув рік. Знову листопад. Амур, що став великим і сильним, скакав по подвір’ю. Микола, йдучи на роботу, сказав:
— Амуре, за домом приглянь.
— Гав! — відповів пес, лежачи на порозі.
І подумав: «Усе-таки, як же мені пощастило…»