Хлопчик сидів біля могили матері й гучно плакав: перехожий чоловік підійшов до нього — і дізнався дещо жахливе 😨😱
Сірий ранок. Дрібний дощ ліниво накрапає, стікаючи по мармурових надгробках. Над кладовищем стелиться туман.
На далекій алеї, серед свіжих вінків і темної, ще вологої землі, стоїть маленький хлопчик. Йому не більше семи. Він худорлявий, у зношеній куртці, з щоками, залитими сльозами. Стоїть навколішки біля могили, обіймає кам’яний пам’ятник, притиснувшись щокою до холодної плити.
Він не кричить, не кличе — просто тихо, беззвучно ридає. Його губи тремтять, плечі здригаються. Він гладить землю, ніби щось шепоче їй, землі, своїй матері.
З протилежного боку кладовища йде чоловік. Він високий, статний, у строгому костюмі — нещодавно поховав свою дружину. Погляд у нього відсутній, обличчя стомлене. Він іде до її могили, але раптом помічає хлопчика.
Дивне відчуття закрадається в серце. Чоловік уповільнює крок, а потім підходить до дитини.
— Пробач… — каже він, зупинившись поруч. — Мені дуже шкода. Це була твоя мама?
Хлопчик не відповідає. Лише ще сильніше притискається до могили.
— Я… нещодавно поховав дружину. Це важко. Втратити когось, кого любив понад усе… — Чоловік нахиляється, кладе руку на плече хлопчика. — Тобі не варто бути тут одному. Тобі хтось допомагає? Тобі є куди йти?
Хлопчик повільно повертає голову. Його очі почервонілі, повні болю й страху. Він довго дивиться на чоловіка, а потім майже пошепки каже:
— Пане… моя мама жива. Її поховали живцем. Я чув її. Але мене ніхто не слухає. Будь ласка… допоможіть.
Чоловік відсахнувся.
— Що ти сказав?.. 😱😨
Продовження в першому коментарі 👇👇
— Вона жива. Вона кричала… але ніхто не почув. Я намагався розповісти дорослим, але вони просто обійняли мене й сказали, що я хворий… Але вона жива… — Голос хлопчика тремтів, та в ньому було дивне спокійне переконання.
Чоловік відступив на крок, відчуваючи, як у грудях зароджується незрозумілий страх. Він не знав, що сказати. Постояв трохи й кивнув:
— Послухай, я… поговорю з кимось. Обов’язково. А зараз… тобі не варто бути тут одному. Дозволь провести тебе.
Хлопчик мовчки підвівся. Він не посміхався, але в очах промайнула надія.
Пізніше, того ж вечора, чоловік розповів про цей випадок своєму другові. Обоє зацікавились — у словах хлопчика було щось таке, що зачепило душу.
Хлопчик сидів біля могили матері й гучно плакав: перехожий чоловік підійшов до нього — і дізнався дещо жахливе.
— Його звати Меттью, — згодом розповів друг, провівши невелике розслідування. — Його мама справді померла. І дуже трагічно. Серцевий напад. Він був з нею вдома… довго не міг зрозуміти, що сталося. Травма, стрес. Зараз він у прийомній сім’ї. Він страждає від реактивного психозу, спричиненого шоком. У такі моменти людина може вірити в неможливе. Особливо дитина. Особливо коли вона втратила найдорожчу людину.
Чоловік сидів у тиші. Він згадував, з яким відчаєм хлопчик сказав:
— Я чув її… вона кричала.
