Олена стояла біля вольєра, мружачи від сонячних променів, що пробивалися крізь пластиковий дах. Все було, як завжди: акуратно постелені підстилки, запах дезінфекції та вісім пухнастих грудочок, що затишно влаштувалися поряд з матір’ю — вівчаркою Ладою.
Лена не поспішаючи присіла навпочіпки, поправляючи на собі бездоганно випрасуваний спортивний костюм з логотипом розплідника.
– Гарна дівчинка. Молодець, Лада. Усі такі гарні…
Вона взяла першого цуценя на руки — пухнастого, товстенького, з ідеальним світло-сірим поджогом. Олена оглянула вуха, лапи, грудну клітку. Все гаразд. Той самий підхід був і до всіх інших: другий, третій, четвертий… Усі вісім відповідали стандартам. Зовнішність, прикус, шерсть, психіка все це було важливо. Олена вибудовувала репутацію розплідника роками, і будь-яке відхилення від норми могло б коштувати їй втрати довіри. Кожен собака мав виправдовувати вкладення — це був його бізнес, а не притулок для бездомних тварин.
Коли вона вже збиралася підвестися, Лада раптом різко сіпнулася, прикриваючи бік. Насилу, ніби не за планом, вибралося ще одне щеня. Він був темний, майже чорний, з незграбною піднятою головою і дивною рудою плямою на лобі.
– Що за … – Олена відразу повернулася в позу і примружилася. – Ти звідки?
Її пальці вже не були ніжними. Різким рухом вона підчепила цуценя за загривок і підняла його перед собою.
– Ось і сюрприз. Дев’ятий… і із шлюбом. Хто ж тебе народив?
Лада тихо заскулила, але Олена не звернула уваги. Вона пильно дивилася на пляму на лобі цуценя, як на дефект, який не варто було б прощати.
– Все, дівчинко. Якщо ще один такий попадеться — подумаю про заміну.
Цуценя пискнуло, смикалося в повітрі, але її рука була міцна. Олена шпурнула його назад на підстилку, поряд із братами. Ті не прийняли його. Хтось відвернувся, хтось загарчав.
Пізніше, коли Олена виходила, вольєр знову виявився залитий сонячним промінням. У тіні залишилася чорна грудка, що згорнулася в себе, з безглуздою плямою на лобі — міткою, за яку йому ще доведеться розплатитися.
Минуло два тижні. Олена сиділа в машині, прокручуючи нотатки на телефоні, коли майже роздратовано відповіла на дзвінок.
— Так, Галю, що сталося?
— Ти ж пам’ятаєш, у Кості та Паші незабаром день народження… — голос сестри звучав мляво, але з легким докором. — Ми вирішили вдома відзначити, аніматорів наймемо. Але вони вже місяць просять цуценя.
— Цуценя? — Олена посміхнулася. — Їм у руки жива істота — як дати гранату.
— Ну вони діти. Що ти хочеш? Все одно не відстануть. Я думала, може, ти підкажеш де взяти…
У цей момент Олена згадала про нього. Чорний, із плямою, шлюбом. Дарма нікому не потрібний.
— У мене є один. — Голос її став діловим. — З останнього посліду. Не за стандартом, але здоровий. Хлопчик.
— Ну… — Галина зітхнула. – Добре. Тільки ти сама підбери момент. Нехай трохи підросте. Дуже маленького я теж не хочу.
Угода була укладена. Дар, замаскований турботою, насправді був рятуванням від зайвого.
Коли Михалич, похмурий помічник, прийшов забрати цуценя, Лада стривожено заскулила. Вона відчула, що щось не таке. Він відкрив вольєр, ступив усередину. Цуценя сиділо біля кута, що підросло, але все таке ж незграбне.
— Ну, малюку, ходімо… — пробурмотів Михайлович, наче вибачаючись. – Не ображайся. Не я це вигадав.
Він нахилився і взяв цуценя на руки.
Лада метнулася вперед, клацнувши зубами у повітрі. Але Михалич, не оглядаючись, поспішно вийшов із вольєру. За ним пролунав стиснутий вереск, а потім — відчайдушний гавкіт, сповнений болю.
Машина Олени вже чекала біля воріт.
– Швидше, – сказала вона, не обертаючись. – Везі.
На подвір’ї було шумно. Святкові кульки, запах піци, музика і два хлопчики-близнюки вибігли назустріч машині з криками:
– Він наш! Він наш! Я перший!
– Ні, я! Це моє цуценя!
Машина не встигла зупинитися, як двері відчинилися. Михалич простягнув цуценя, і два тіла налетіли на нього одночасно. Цуценя ойкнуло, потрапивши в середину їхньої суперечки. Його тягли то в один бік, то в інший. Він запищав, зігнувся, лапи бовталися в повітрі.
— Досить, ви його впустите!— Галина вибігла, хмурячись.
Вона забрала цуценя, не дивлячись, кому, і засунула його одному із синів.
— Ну, грайте, та обережно.
Вона пішла до Олени на веранду, де чай уже остигав.
Цуценя залишилося одне з двома новими «господарями», які жодного разу не подивилися йому в очі.
Він не розумів, що відбувається. Його хапали, крутили, підвішували на гойдалці, а потім відпускали.
– Давай, він тепер дракон! — крикнув Костя, схопивши іграшковий меч. – А ти лицар!
– Ні, ти лицар! Я чаклун! — Паша вдарив цуценя з боків пластиком.
Цуценя скрикнуло, повалилося на землю, в очах — зірки. Лапа тяглася назад, але хлопчики вже бігали далі, сміючись.
Галина сиділа біля вікна, занурена в телефон.
Останньою краплею стало, коли Костя заліз на гірку і крикнув:
— Зараз він літатиме!
Паша хихотів і підсадив цуценя. Той намагався заповзти, але його підштовхнули. Він полетів, перевертаючись у повітрі, і впав. Зойк, потім тиша. Цуценя не могло поворухнути однією лапою.
Хлопці знову потяглися до нього. Руки. Знов біль. Цуценя вискочило, вкусило Пашу за щоку, потім Костю — у зап’ястя. Чи не сильно. Просто, щоб його відпустили.
Але цього виявилося достатньо, щоби підписати собі вирок.
– Він вкусив! — кричали обидва хлопчики.
Галина вбігла у двір, розпатлане волосся, халат відчинене. За нею підбігла Олена.
– Що трапилося? Що ви зробили?
— Він мене вкусив! — Паша тряс підборіддям. – Собаки не повинні кусатися!
Галина подивилася на дітей, потім на цуценя, яке тремтіло в дальньому кутку двору. Але злість перекрила все.
— Щоб цього пса тут не було! – Закричала вона. – Негайно!
Хлопці, забувши про біль, підтакували. Олена відвернулася, дістала телефон.
— Михалич, можеш заїхати?
— Він поїхав, — сказав хтось із кухні.
Галина кинула погляд на садівника, мовчазного чоловіка у робочому комбінезоні.
— Гони його звідси, візьми хоч мітлу! Він вкусив дітей!
Садівник кивнув і пішов у сарай. Цуценя, почувши загрозу, втиснулося в землю.
Коли машина в’їхала у двір, щеня стрибнуло між ногами жінки і вискочило назовні. Він утік, не розбираючи шляху, поки не опинився далеко від дому.
Цуценя не знало, куди бігти, воно просто рятувалося.
Через деякий час він зупинився, щоб попити з калюжі, і впав на бік. Більше не підвівся.
Уві сні цуценяті снилася його мати. Сильна, тепла, з м’якими боками, вона лизала його голову і вкривала своїм тілом. Але потім з’явилися удари, голоси дітей, крики та біль. Цуценя схлипувало, смикало лапами уві сні, відчуваючи, як усе навколо розривається.
Ніч була безшумною, без зірок. Холод проникає у землю, під шкіру. Цуценя не прокидалося, воно просто було між сном та реальністю.
Шум у кущах привернув його увагу.
— Ну, ну… живий? — голос був хрипкий, старечий, але не грубий. — Агов, малюку…
Цуценя не розплющило очей, воно було надто слабке. Хтось акуратно підняв його голову.
— Так… лапка, бік… шишки. Ти що, з війни прийшов?
Щеня розплющило одне око. Перед ним було обличчя, вкрите щетиною, з глибокими зморшками та сивими бровами.
Старий. Пальці обережно доторкнулися до вуха, боків. Щеня не відчувало болю, тільки м’якість дотиків.
— Ну, ти і воїн. Хто тебе так? Чи сам уляпався?
Він акуратно підняв цуценя на руки. Той схлипнув, але не чинив опір. В руках було тепло, не як у дітей чи господині. Це було тепло без вимог.
— Ходімо. Шукаємо тобі води. А там розберемося.
Цуценя не знало, хто це, але вперше за весь час не відчувало страху.
Вода капала зі старої труби. Цуценя підповзло, понюхало струмінь і почало пити. Спочатку обережно, а потім жадібно. Бризки летіли вбік, вовна ставала темною від води.
Старий мовчки сидів поруч, спостерігаючи за цуценям.
— Отак, малюку. Ти пий, а я подумаю, що з тобою робити. Я сам не фонтан. Їм з нагоди сплю де доведеться. Але тебе тут лишити — здохнеш.
Цуценя пило доти, доки не впало на бік, важко дихаючи. Старий витер його ніс підолом своєї куртки.
— Ім’я тобі потрібне. Не будеш же ти просто пес.
Він підвів голову цуценя, глянув у його очі.
– Рекс? Не-а. Джеку? Та ну, казковий. Знаєш що… Ти тепер друг. Тому що ти мені друг. А я тобі. Нам удвох буде не так страшно.
Цуценя тихо тявкнуло, немов відповідаючи, ніби розуміючи.
Будинок був старим, з вибитими вікнами та дахом з жерсті. Усередині – сухо. На підлозі — ганчірки, у кутку — бляшана грубка. Старий розклав хмиз, розпалив вогонь. Цуценя згорнулося клубочком біля грубки. Лапа ще хворіла, але було тепло.
Їжа — банка консервів та два шматочки хліба. Старий розламав навпіл і віддав одну частину собі, іншу — щеняті.
— Ми ділимо, як годиться, зрозумів? — Андрійович жував повільно. — Статут у нас із тобою буде свій.
Минули тижні. Цуценя підросло. Лапа зажила, шерсть стала блискучою. Його вчили: не брати без команди, не гавкати без причин, охороняти. Він швидко вчився. У ньому було те, що Андрійович міг розпізнати — кмітливість, бажання зрозуміти, прагнення бути поряд.
Вечорами, коли грубка диміла, а за вікном гудів вітер, старий наливав собі кухоль чогось міцного і говорив:
— Дружина моя, Лідо, не розуміла. Собаки для неї – як меблі. Пішла до іншого. А дочка… Таня… мала була, Вірочкою кликав. Вивезли її. Сказали, що хвора. Я дім продав, все віддав. А вони обдурили, поїхали до Німеччини. Ні листи, ні звістки.
Друг лежав поруч, голову поклавши на ногу старого. Той поклав долоню на спину.
– Залишився ти. Один у мене. Друг.
Ранок був сірий, з рідкісними сніжинками, хоча за календарем ще була осінь. Андрійович, закутавшись у старий бушлат, сидів біля вогнища. Він пив мовчки, ніби був наодинці з пам’яттю. Друг сидів поруч, витягнувшись уздовж ніг господаря, вдивляючись у вогонь.
— Сьогодні їй сорок, — промимрив старий, дивлячись у полум’я. — Тані моїй.
Він не чекав на відповідь. Лише тиші. Тільки того, щоб хтось був поряд. І Друг був. Він не знав, що означає «сорок», не знав, хто така Танюша, але відчував — боляче господареві.
— Я думав, що забуду, — вів далі Андрійович. — Думав, витравлю із себе. А не вийшло. Не виходить…
Він підвівся, похитнувся. Вогнище затріщало. Друг підвівся слідом, насторожено, звично.
– Піду я, Друг. Прогуляюся.
Старий пішов до шосе. Дорога була порожня. Він крокував нетвердо, п’яно, але з якимось розпачом. Друг не відставав. І в момент, коли пролунав вереск гальм, коли метал ударив у кістку, а тіло впало з глухим звуком, собака завив.
Андрійович лежав на узбіччі, нерухомий. Пальці — розчепірені, обличчя — у крові. Машина зупинилася. Водій вискочив, хтось закричав, хтось викликав швидку. А Друг метався поруч — гавкав, чіпав господаря лапами, скиглив. Коли підійшли люди, він підвівся між ними і тілом Андреїча. Чи не підпускав.
Його відтягли. Прив’язали до дерева ременем. Він бився, доки не ослаб. Старого занурили в машину і поїхали.
Ніч була довгою. Вітер завивав у кронах дерев. Друг сидів біля дерева, обвивши ремінь зубами. Гриз. До крові. До болю. Вранці він був вільний.
Він біг дорогою, шукав запаху. Втрачав, знову знаходив. Але за годину все розчинилося. Слід зник. Він зупинився, обнюхав асфальт, підняв морду до неба і повернувся туди, де востаннє бачив господаря.
Він ліг. Прямо біля узбіччя. І почав чекати.
Минали дні. Іноді машини. Іноді люди. Хтось підгодовував. Хтось намагався підійти. Але він нікого не підпускав. Нікого, окрім одного, — Андрійовича.
Щоки впали. Ребра почали проступати.
Швидка проїхала повз. Але запах був знайомий. Мотор – такий самий. Форма – як тоді. І Друг кинувся за нею. Він не думав. Він просто знав – вона везе його господаря.
Біг через місто, вулицями, серед машин. Штурхався, зривався, падав. Але не зупинявся.
У лікарні був гамір.
Він загавкав.
— Гей, хто пустив пса?
— Це не місцевий… звідки він узявся взагалі?
Він гавкав. Гучно. Відчайдушно. Він кликав. Він вимагав. Його пустили усередину. Він вибіг у коридор. Уткнувся носом у двері палати та завив.
У палаті був монітор, крапельниця, лікарі втомлені.
— Ну, тримається лише на апаратах. Ніхто не прийшов. Жодного рідного.
– Стандарт. Старий. Бомж. Без документів.
— Може, час…
І тут — гавкіт. Такий, що пробиває до кісток. Усі завмерли. Хтось вийшов. І в цей момент Андрійович, що лежав без руху тиждень, смикнувся.
— Це… Друг…
Голос ледве чути, але був.
Лікар підбіг.
– Що? Повторіть.
— Мій… пес… Це він… Жити… Треба…
Усі дивилися на монітор. Пульс пришвидшився. Тиск піднявся. Очі розплющились. Андрійович був у свідомості.
— Диво, — прошепотіла хтось із медсестер. – Його розбудив пес.
Ця історія швидко розлетілася країною. Журналісти чергували біля лікарні. Друга пустили всередину спочатку під контролем, потім на постійній основі.
Він сидів біля ліжка, поклавши голову на край, чекав, дихав разом з Андреїчем.
Літній чоловік одужував повільно, але впевнено.
Харчування через трубку змінилося на ложку з бульйоном, потім на кашу, потім на розмову.
Якось, коли Андрійович уже міг сидіти, до палати зайшла жінка. Впевнена хода, сумка через плече, в очах — те, що можна сприйняти за переляк, якщо уважно дивитися.
– Тату? – Тихо, але твердо.
Він підвів голову. Довго дивився. І ніби все в ньому здригнулося:
— Танечко?..
— Це я.
Він не відповів. Просто простягнув руку. Вона сіла поряд, узяла її. Мовчали. Друг тихо тявкнув.
– Мама перед смертю розповіла. Все. Про будинок. Про брехню. Про Німеччину… Я тоді вперше зрозуміла, скільки ти зробив заради нас… — голос її здригнувся. — Ти був поряд, коли тобі ніхто не дав бути поряд.
Він заплющив очі.
– Я живу недалеко. Із чоловіком. Із двома хлопчиками. Я хочу, щоб ти жив із нами. Я знаю, ти не довіряєш… але я… я хочу повернути все.
– Друг зі мною, – просто сказав він.
— Звісно. Ти й він одне ціле. Ми давно хотіли собаку. І тепер я знаю чому. Бо він твій. Тому що він частина тебе.
За тиждень Андреїча перевели до реабілітаційного відділення. Таня оформила усі документи, підключила юристів, соцслужби. Старий пенсійний стаж відновили. Будинок у неї світлий, теплий. Внуки — галасливі, але добрі. Друг прийняв їх одразу – обнюхав, лизнув, охороняв.
На дачі, де колись Андрійович ховався від світу, лишилася тільки стара миска. Іржаві, але ще вартий. Хтось приніс туди воду. Так просто.
Тому що вірність вона чіпляється не за речі. А за кохання.
І іноді, дуже рідко, але все ж таки — вона повертає людину додому.
