Минув рік після того, як моя дружина пішла з життя, але хтось щотижня залишав квіти біля її могили: одного разу я вирішив дізнатися, хто приносить ці квіти 😨😱
Я поховав свою дружину майже рік тому. Це був найважчий період у моєму житті. Ми були разом майже десять років. Втрата коханої людини залишає в душі порожнечу, яку неможливо нічим заповнити.
Відтоді щонеділі у мене з’явилася нова традиція. Я вставав рано, купував її улюблені квіти — білі хризантеми та рожеві гвоздики — і їхав на цвинтар. Я сидів біля її могили годинами. Розповідав, як минув тиждень, як на роботі потроху налагоджується, як навчився пекти її улюблене печиво — наче вона була поруч і чула мене.
Іноді я просто мовчав, дивлячись на надгробок і згадуючи, як вона сміялася, як поправляла волосся, як бурчала, коли я розкидав шкарпетки. Цей біль не минав, але я жив заради пам’яті про неї.
Але одного разу сталося щось дивне. Коли я прийшов у чергову неділю вранці, біля її могили вже лежав свіжий букет. Гарний, охайний — з тих самих квітів, що й ті, які я зазвичай приносив.
Спершу я подумав, що це хтось із її рідних. Згодом обережно спитав у її сестри, потім у мами — ніхто не приходив. Ніхто нічого не знав. А букети продовжували з’являтися. Щотижня.
Мені навіть стало трохи ніяково — я відчував… ревнощі. Ревнощі до покійної дружини. Хто ця людина, яка теж приходить до неї? Хто ще так сильно її любив, щоб пам’ятати й приносити квіти щотижня?
Я не міг залишатися в невіданні. Вирішив приїхати на цвинтар раніше, ніж зазвичай. Я приїхав, коли сонце тільки почало здійматися над горизонтом, заховався за далекими деревами і став чекати.
І невдовзі я побачив дещо страшне, після чого моє життя зруйнувалося. Краще б у дружини був просто коханець. Моє серце розбите 😢😭
Продовження — в першому коментарі 👇👇
Біля могили дружини я побачив його.
Хлопець, років двадцяти. Високий, у темній куртці. Він підійшов до могили, обережно поставив букет, поклав долоню на надгробок… і заплакав. Справжніми, стриманими, чоловічими сльозами. Він довго стояв, а потім присів навпочіпки, шепотів якісь слова.
Я вийшов із тіні й тихо запитав:
— Ви її знали?
Він підвів на мене очі. І в його обличчі було щось… знайоме. Риси, погляд, навіть лінія губ. Він мовчав, а потім кивнув:
— Вона була моєю мамою.
У мене затремтіли руки.
— Що ти сказав?..
— Я її син. Вона народила мене, коли їй було двадцять. Її перший чоловік — мій батько. Після розлучення я залишився з ним. Вона поїхала, почала нове життя… з вами. Вона рідко говорила про мене. Вона хотіла, щоб я був щасливим і не почувався «зайвим тягарем».
Я опустився на коліна. Мені здавалося, що я знав свою дружину. Все знав. А виявилось — не знав найголовнішого.
— Чому ти не прийшов раніше?.. — прошепотів я.
— Я приходив. Лише коли вас не було. Я не хотів заважати. Я просто теж хотів побути з нею. Хотів, щоб вона знала — я все пробачив.
І тоді ми сіли поряд, біля її могили.
Двоє чоловіків, пов’язаних однією жінкою. Один знав її як дружину, інший — як матір. Ми мовчали. Обом нам було боляче. Дружина усе життя брехала.
І як тепер жити з цим?..
