Марія Іванівна, як зазвичай, сиділа у своєму маленькому, задушливому кіоску. День був похмурий, і торгівля майже не йшла — хто ж піде блукати вулицями під таким брудом? Вона дивилася крізь замутнене скло на сірий пустир напроти й нетерпляче чекала закінчення зміни.
І раптом її погляд спіткнувся об кішку. Худюща, облізла, із тьмяним поглядом, вона стояла просто біля дверей і не зводила очей. У її очах було щось незвичайне — не просто голод, а ніби прохання, спрямоване прямо до душі.
— Іди звідси, — махнула рукою Марія Іванівна. — Тут тобі нічого робити!
Але кішка залишилася. Сиділа, дивилася на неї, мов у благальному молінні.
— Ну й настирна ж ти! — буркнула вона й, трохи вагаючись, дістала зі своєї сумки обід — бутерброд із ковбасою. Відламала шматочок і кинула тварині:
— Ось тобі, їж, раз прийшла.
Кішка повільно підійшла, обережно взяла шматочок у зуби… і тут-таки зникла за рогом. Не з’їла — понесла.
— Ось так! — усміхнулася жінка. — Гурманка, мабуть, не дуже вже й голодна.
Проте приблизно за десять хвилин кішка повернулася. Знову сіла біля дверей і знову жадібно дивилася тим самим проникливим поглядом.
— Ну й що ж ти хочеш, га? — майже з відчаєм запитала Марія Іванівна.
Історія повторилася: новий шматочок — і кішка знову зникла. Так тривало цілих три дні. Вона приходила, тихо дивилася, забирала їжу — і знову зникала.
На четвертий день Марія Іванівна не витримала. Коли кішка знову пішла зі своїм шматочком, вона зачинила кіоск, повісила табличку «Перерва» й пішла слідом, сама толком не розуміючи навіщо.
Кішка рухалася швидко, час від часу озираючись. Жінка почувалася безглуздо — вже не молода, а крадеться через зарості за бездомною кішкою. Справжня комедія! Але внутрішній голос гнав її вперед.
Кішка петляла між кущами, поки не зупинилася біля старого пня. На мить завмерла — і зникла десь унизу.
— Кис-кис? Ти де? — покликала Марія Іванівна.
Відповіді не було. Лише шелест гілок. Жінка підійшла ближче — і побачила в заглибині серед гнилих листків трьох малюків — крихітних кошенят, які пищали й вовтузилися. Кішка була поряд, насторожено стежачи за кожним її рухом.
Кошенята, морщачись, намагалися гризти принесену ветчину, але сил не вистачало. Мати не зводила погляду з Марії Іванівни, готова будь-якої миті стати на захист.
— Так ось навіщо ти щодня приходила… — прошепотіла жінка.
Вона присіла, відчуваючи, як хрумтять суглоби, і довго дивилася на це маленьке сімейство. Кішка була виснажена — ребра стирчать, шерсть звалялася, очі блищать від знесилення. Вона годувала дітей, сама нічого не їла.
— Ех ти, дурненька… — промовила Марія Іванівна без злості, навіть із теплом.
Витягла залишки бутерброда й поклала перед нею. — На, тобі теж треба їсти. Кошенятам — молоко, а тобі — сили.
Але кішка навіть не доторкнулася — лише підштовхнула їжу до малюків.
— Уперта, прямо як я, — тихо сказала Марія Іванівна й раптом відчула, як щось здригнулося в серці.
Небо затягло хмарами. По холодному листю пробіг вітер — насувався дощ.
— Вам тут не можна залишатися. Замерзнете. — Жінка підвелася, струсила з плаща смітинки. — Чекай, я скоро повернуся.
Вона рушила назад — уже не крадькома, а впевнено й рішуче. Повернувшись до кіоску, замкнула його й пішла додому.
Вдома знайшла старий кошик для білизни, вистелила його м’якими ганчірками, взяла пляшечку з соскою — залишилася від онука, коли приїжджала донька. Налила туди підігріте молоко, прихопила парасольку — і вирушила назад.
Кішка й досі сиділа на своєму місці. В очах — тривога, але й надія. Між ними вже натяглася тоненька ниточка довіри.
— Послухай, — сіла поруч Марія Іванівна, — так діло не піде. Ходімо до мене. У мене тепло і є їжа. Не бійся.
Кішка дивилася пильно, але не тікала. Коли Марія Іванівна простягнула руку, та лише трохи смикнулася — але не відстранилася.
— От і добре, — прошепотіла жінка. — Ти — справжня мама.
Обережно переклавши кошенят у кошик, вона вкрила їх. Кішка спостерігала — напружено, але спокійно. Коли посадили й її, Марія Іванівна розкрила парасолю й взяла кошик на руки:
— Все, йдемо додому.
На кухні вона поставила кошик у куток, підклала під нього подушку. Налила молока в блюдце, поставила поряд. Кішка спершу сиділа осторонь, спостерігаючи. Але згодом підповзла й почала їсти — швидко, жадібно.
— Молодчинка. Їж. Їм потрібна здорова мама, — лагідно сказала Марія Іванівна.
Вона сіла поруч, спостерігаючи, як кішка гріє своїх малюків, вкладаючись навколо них.
— Ім’я тобі треба. Як тебе звати? — замислилася вона. — Майя. От і будеш Майя.
Ту ніч вона майже не спала. Все вставала, перевіряла, чи все гаразд. Майя згорнулася навколо кошенят і спала, випромінюючи тепло й спокій.
Минуло кілька місяців. Квартира Марії Іванівни змінилася. Тепер на кухні стояв справжній котячий будиночок. Три кошенята — рудий, сірий і чорно-білий — носилися по дому, влаштовували баталії й забіги.
Майя теж змінилася: шерсть блищала, очі стали м’якими. Вона вже зовсім не нагадувала ту виснажену бродячку — тепер це була доглянута, гарна кішка.
І сама Марія Іванівна змінилася. Частіше посміхалася. Почала зранку робити зарядку. Знову взялася за в’язання: спочатку килимок для котів, потім шарф для сусідської дівчинки Наташі, а потім — і собі кофтинку.
Коли кошенята підросли, настав час шукати їм нові домівки. Утримати всіх вона не могла. Наташа допомогла — зробила фото, виклала в інтернет.
Першого кошеня взяли молодята — хотіли тепла в домі. Другого — літня вчителька, в якої нещодавно померла кішка. А третього… залишила собі Наташа. Довго вмовляла маму — і все ж таки вмовила.
Маленький бешкетник щодня влаштовував безлад — то горщики на підлозі, то завіска розірвана. Але ніхто на нього не сердився. Він був малюк, і був удома.
І Марія Іванівна відчувала, що її дім — більше не просто місце, де вона живе.
Він став теплим. Справжнім. Живим.
