Він натрапив на нього за рогом одного з будинків, коли перебігав від одного смітника до іншого в пошуках їжі. Там він і побачив крихітне сіре кошеня, яке повзло по асфальту й відчайдушно нявкало…
Великий, брудний і худий рудий пес, хоча під шаром пилу його справжній колір важко було визначити, зупинився. Побачивши його, кошеня пискнуло й поповзло в його бік. Пес загарчав, але малюк не злякався.
— Що за чортівня? — подумав пес. — Мені ще тільки цього не вистачало… Ей, ей! Зараз твоя мама прийде. Не лізь до мене!
Він спробував відсунути настирного малюка лапою, але той не звертав на це жодної уваги. Кошеня притулилося до великої, брудної лапи собаки й, вчепившись у неї своїми маленькими кігтиками, затих…
— Ну гаразд, — подумав пес. — Почекаю, поки мама повернеться, і побіжу собі далі…
Малюк влаштувався і задрімав — йому було добре та спокійно. А велика собака невизначеного кольору також лягла й почала чекати.
Чекати довелося довго. Минув день, потім вечір, а мама-кішка так і не з’явилася. Настала ніч, і пес зрозумів — чекати більше немає сенсу. З нею, мабуть, сталося щось погане…
Кошеня прокинулось і почало тулились мордочкою до живота пса — воно хотіло їсти.
— Ще одна проблема, — подумав пес. — І що тепер? Кинути його тут, щоб помер з голоду?
Гаразд уже… Віднесу його до того самого смітника біля ресторану. Туди викидають різне… смачненьке. Погодую його — й залишу там. Не бігати ж мені з ним?
Схопивши малюка зубами за загривок, пес підвівся і рушив. Іти було недалеко. Він залишив кошеня в кущах, щоб воно не привертало уваги, поки він нишпоритиме у відходах.
Пес нервово здригався й постійно прислухався до тривожного писку. Сірий малюк кликав його… точніше, свою маму.
— Ох, та ну! — вилаявся подумки пес. — Яка ще мама?
Він знайшов кілька відкритих і недоїдених баночок з йогуртом.
Повернувшись назад, пес почав набирати язиком солодку, калорійну масу — але не їв сам. Він намазував йогурт на мордочку кошеняти, а той злизував його й задоволено муркотів.
— От і славно… От і добре, — зрадів пес. — Ось так і поїж.
Потім малюк забрався на теплий бік собаки і, вчепившись у її брудну шерсть своїми кігтиками, заснув.
— Гаразд, — подумав пес. — Нехай буде так. Почекаю до ранку. Нагодую його, а потім… Потім піду.
Уночі кошеня кілька разів прокидалося й тихо нявкало. Воно плакало, а пес вилизував його, щоб заспокоїти. Лише під ранок малюк міцно заснув.
Коли пес прокинувся, він зустрівся поглядом із маленькими оченятами сірого кошеняти. Той притулився до мокрого собачого носа й промовив:
— Мамочко…
І пес раптом зрозумів, що насправді він нікуди не піде. І не залишить малого.
Так усе й почалося…
Він знаходив щось м’якше або просто пережовував їжу для свого «котячого» дитяти, той їв, а потім обіймав свою собачу «маму», грався з її хвостом і засинав на ній.
І псу стало якось тепло й добре на душі. Наче він знайшов дім. І родину…
Вони їли разом, спали разом. А в інший час пес грався з кошеням, змушуючи його бігати й стрибати.
— Знадобиться для життя на вулиці, — думав він. — Треба навчити малого всім хитрощам виживання.
За літо кошеня підросло, а пес… пес став ще худішим.
Почалась осінь, пішли нескінченні дощі, й знайти теплі, затишні, сухі місця стало дуже важко.
Часом пес, обійнявши лапами свого малюка, притискав його до себе й ховав від вітру й дощу. Сам тремтів від холоду, але продовжував вилизувати дитину. Бо головне — зігріти його й нагодувати.
Пес застудився, кашляв, чхав. З його носа й очей текло, а кошеня з тривогою дивилося на нього й питало:
— Мамочко, мамочко… Що з тобою? Ти захворіла?
— Ні, ні, мій хороший, — відповідав пес. — Не хвилюйся за мене. Все зі мною гаразд. Пригорнись, я зігрію тебе…
І саме через застуду та сльози, що застилали очі, він і не помітив…
Йшов дощ, і, як на зло, біля цього смітника не було чим поживитися. Треба було перебігати до іншого. Пес, як завжди, узяв кошеня за загривок і поніс…
Тротуарами й дорогою текли потоки води, а з неба лив нескінченний дощ. І ці сльози неба били пса по голові та спині, але він думав лише про одне:
— Мій малюк не повинен промочити лапки й захворіти.
Він хотів якомога швидше перебігти через проїжджу частину, і саме тому не помітив машину, що раптово вискочила з-за повороту…
Слава Богу, вона їхала повільно. Просто двірники не справлялися з потоками води на лобовому склі.
Тому удар був несильним, але достатнім, щоб пес відлетів на тротуар. Водій зупинився й, відкривши дверцята, вийшов.
Він підійшов до собаки. Та лежала на лівому боці, піджавши пошкоджену задню лапу.
— Дай подивлюся, — сказав чоловік, але пес міцно пригорнув до себе щось передніми лапами й сердито загарчав.
— Не бійся, — промовив водій якнайніжніше й спокійніше. — Я лікар. Дай подивлюсь на твою рану…
Дощ хлинув із новою силою. Чоловік здригався від струмків води, що стікали по його спині. Але пес ще міцніше пригорнув щось до себе й заплющив очі.
— Та що ж ти там ховаєш? — здивовано прошепотів лікар.
Він обережно зазирнув під лапи пса — і здригнувся. З-під них на нього дивилися два кошачих ока.
— Ось воно як… — сказав лікар. — Ну що ж. Їдемо!
Він зняв із себе пальто, розстелив його на мокрому асфальті й обережно переклав туди пса, який усе ще міцно обіймав кошеня. Потім акуратно влаштував їх на задньому сидінні машини, і авто зірвалося з місця, розбризкуючи мільйони крапель.
Лікар поїхав до свого старого друга — ветеринара. У клініці не було відвідувачів.
— Дощ, — пояснив ветлікар. — А що це ти приніс?
