Тетяна Петрівна крокувала повз контейнер для сміття. А це ж, між іншим, цілий всесвіт. Справжня сцена, на якій щодня розігруються людські трагедії та буденні драми. Тут — викинуті спогади: дитячий велосипед — малюк підріс, весільне фото — кохання зникло. Сміття розповідає про людей більше, ніж щоденник.
Вона не надає цьому значення. Просто йде повз.
Поки погляд не зачепився за щось крихітне. Клубочок. Пильно-сірий. І — рій мух. Наполегливих, безсоромних. Сідають, ворушаться, ніби шепочуться своєю мушачою мовою.
Тетяна Петрівна придивилась: кошеня. Зовсім немовля. Місяць, не більше. Дихає — ледь-ледь, наче повітря всередині закінчилося.
Вона відсахнулася. Наче не побачила. Зробила три кроки. Потім два. І завмерла.
Серце забилося так сильно, що аж віддалося болем у грудях. Так не повинно бути. Жива істота — і отак.
— Не чіпай, — почула позаду голос. — Це Іркине. З п’ятого поверху. Захворіло. Вона його й винесла. Все одно не виживе.
Тетяна обернулася. Баба Клава, в халаті й з цигаркою. Знає всіх і все.
— Винесла? — ледь чутно перепитала Тетяна.
— А що робити? — Клава затягнулася. — До ветеринара — купа грошей. А цуценят та кошенят — ще наплодять. Куди їх дівати?
Тетяна ще раз поглянула на клубочок. Потім рушила геть. До під’їзду.
І раптом — спалах. Євген, чоловік, у лікарні. Дихав — так само. Через біль. І вона тоді… запізнилася.
Вона розвернулася і кинулася до смітника. Так різко, що мало не спіткнулася.
Кошеня нічого не важило. Легке, як пилок. Вона загорнула його у шарф — той самий, що завжди з нею, навіть у липневу спеку.
— Ну що ж, — видихнула, коли піднялася на свій третій поверх. — Прийшли додому.
Додому? Вона сама здивувалася цим словам. Який ще «дім»? Його ж до лікаря, негайно. Вона — пенсіонерка. Таблетки та чай. Чим вона може допомогти?
Ветеринарну клініку знайшла у сусідньому дворі. Молодий хлопець, трохи старший за її онука, оглянув кошеня, хмурився, хитав головою.
— Все погано, — вимовив, не піднімаючи очей. — Зневоднення, виснаження, гній у очах, лишай, запалення. Жити хоче — але тілу важко.
— Ви його врятуєте? — голос Тетяни став тонким, майже шепотом. Хоча зазвичай вона говорила твердо, чітко.
Хлопець глянув на неї якось по-особливому. Наче вирішував, як сказати.
— Спробувати можна. Але це дорого. І довго. І без гарантій. Чесно? Я б запропонував евтаназію. Щоб не мучився.
Тетяна стиснулась. Це слово вона чула в реанімації. Тоді, коли Євген кричав від болю, а лікарі розводили руками: «Терпіть. Закон».
— Ні, — сказала вона несподівано для себе. Голосно. Жорстко. — Лікуємо.
— Тоді вам доведеться робити все самій. Уколи, крапельниці, годування. Це важко.
Тетяна дістала гаманець. Три тисячі. До пенсії — десять днів.
— А що потрібно купити? Що робити вдома?
Хлопець зітхнув, але раптом тепло усміхнувся. Наче не лікар, а онук.
— Спробуємо. Ось список.
Додому Тетяна йшла з пакетом ліків і клаптиком паперу з інструкціями, списаними дрібним почерком на зворотному боці рецепта. А в коробці ледь чутно дихав — її новий мешканець.
— Ну що, будемо жити, — сказала вона, влаштувавши його в коробці на старому махровому рушнику. — Давай, рідний. Ми впораємось.
Пролунав дзвінок. Вона капала краплі в крихітне око. На порозі — Ірина. Холодна, гарна, як манекен.
— Це ви підібрали кошеня?
— Так. А що?
— Аліса плаче. Їй шкода. Але ж ви розумієте — сенсу немає. Ветеринар казав.
— А звідки ви знаєте, що він казав?
Ірина знизала плечима.
— Логічно. Він же при смерті. А ви, ну, у вашому віці…
І тут з-за її ноги вибігла дівчинка.
— Бабусю Таню! Це Пушок? Він тепер здоровий?
Тетяна заніміла. Дівчинка тягнулася до коробки. Ірина смикнула доньку за руку:
— Я ж сказала — додому!
Двері грюкнули. Все стало ясно. Пазл склався. Чхав, сказали. І винесли. Просто — викинули. При живій дитині.
— Маленька моя… — прошепотіла Тетяна, опускаючись поруч із коробкою. — Тепер ти вдома. У нас усе буде інакше.
І тут кошеня відкрило око. Одне. Каламутне. Але — живе.
— Ні, ти не Пушок. Ти тепер — Новий. І в тебе нове життя. Обіцяю.
Пізніше зателефонувала донька. Рівно о восьмій, як завжди. Тетяна хотіла розповісти — не стала. Обговорили тиск, ліки, погоду.
— Мамо, а пам’ятаєш, у мене в дитинстві був рудий котик?
— Мурзик? Звісно, пам’ятаю.
— Тато сказав, що він утік.
Тетяна посміхнулась. Не втік. Помер. Від пневмонії. Але навіщо тоді було ранити дитину?
— А чого згадала?
— Та так. Просто згадалося.
Три дні — боротьба за життя. Краплі, уколи, розмови. Він не опирався, тільки дивився. Чекав. Довіряв.
Вона розповідала йому про чоловіка, про доньку, про себе. Про те, як це — бути самій. І як, попри все, не дозволити собі озлобитися.
На четвертий день — дзвінок. Донька. Говорила різко, схвильовано.
— Мамо, мені Ірина з п’ятого зателефонувала. Каже, ти з глузду з’їхала. Кошеня помирає. Ти витрачаєш останні гроші. Ти пенсію хоч отримала?
— Завтра, — спокійно відповіла Тетяна.
— І скільки в тебе лишилось на ліки для цього… кота?
Тетяна нічого не відповіла. Гроші закінчилися ще вчора. Ветеринар сказав, що необхідні ще крапельниці — щонайменше три дні поспіль. А потім — лікувальний корм, якщо малюк взагалі почне їсти.
— Мамо! — в голосі доньки звучало роздратування. — Припини це! У тебе ні здоров’я, ні коштів. Цей кіт — не твоя відповідальність. Я попросила Ірину його забрати. Здамо туди, куди треба.
У грудях щось стиснулося. Забрати? Здати?
— Я нікому його не віддам, — голос був несподівано твердим. — За жодних обставин.
— Мамо, ти що, зовсім? Він усе одно не виживе! А ти вже всі гроші на нього витратила!
Тетяна подивилась на крихітну істоту в коробці. Він був слабкий, але вчора вперше спробував підвестися. Не вийшло. Але він старався.
— Зате в мене є серце, — тихо відповіла вона. — Я не вмію викидати живе — ні на вулицю, ні зі свого життя.
— Мамо!
— Завтра пенсія. Ми впораємось.
Вона вимкнула дзвінок і кілька секунд дивилась в одну точку, а потім раптом розридалася. Вперше за багато років.
І саме тієї ночі сталося щось, схоже на диво.
Тетяна прокинулась від дивного звуку. Ледь чутного, слабкого. Наче хтось пищав крізь сон. Вона схопилася, увімкнула світло.
Кошеня сиділо. Сам. І тихо, хрипло, але нявкав.
— Господи… — прошепотіла Тетяна, опускаючись поруч навколішки. — Ти живий…
Він трохи похитнувся, але втримався. А потім знову спробував підвестися. Упав. Знову піднявся. Нявкнув гучніше. Вимогливо.
— Зголоднів? — Тетяна усміхалася крізь сльози. — Зараз, мій хороший. Зараз погодуємо.
Вранці, коли вона вже збиралася йти за пенсією, у двері знову постукали. На порозі стояла Ірина. Все з тим же холодним обличчям.
— Ольга просила зайти. З котом допомогти. Ну, з цим…
Вона махнула рукою з невизначеним жестом. Тетяна завмерла.
— Я нікому його не віддам, — сказала спокійно, але впевнено. — Це тепер Льова. І він буде жити.
— Льова? — перепитала Ірина. — Чому Льова?
— Бо вижив. Бо бореться, як лев.
Ірина відвела погляд. На обличчі щось здригнулося.
— Я не забирати прийшла… — несподівано тихо сказала вона. — Аліса весь час плаче. Думає, що це її вина. Що не доглядала. Що він через неї…
Тетяна мовчала. Холодна лють підступала до горла. Дитина… звинувачує себе.
— Я… — Ірина запнулася. — Він усю ніч плакав. А в мене зміна. І я зірвалась. Я не думала, що він виживе.
Ірина раптом підняла очі, і Тетяна побачила в них справжні сльози.
— Можна Алісі його показати? Щоб знала — він живий. Що це я винна, не вона…
Тетяна довго мовчала, а потім просто відступила вбік, даючи пройти.
Льова спав, згорнувшись клубочком. Ірина підійшла ближче, обережно.
— Живий… — видихнула вона. — Господи…
— Так, — з гордістю сказала Тетяна. — Живий. І буде жити.
Ірина розплакалась по-справжньому. Без слів. Закривши обличчя руками.
— Не знаю, що на мене найшло… Якби Аліса бачила…
Через кілька тижнів Льова вже бігав квартирою. Смішно, хитко, але бігав. Щоранку Тетяна прокидалася і передусім перевіряла — чи він тут. І щоразу кошеня дивилось на неї — усвідомлено. Наче розумів.
Ветеринар тільки головою хитав:
— Неймовірно. Я думав, не виживе. А ви змогли.
Одного ранку під дверима з’явився пакет. Спеціальний лікувальний корм. Дорогий. Тетяна здогадалася, хто залишив, але дзвонити не стала. Просто кивнула Ірині при зустрічі. А та тільки опустила очі. Було видно — соромно.
Льова їв із апетитом, ріс, шерсть ставала білосніжною, а очі — як небо.
Наприкінці місяця несподівано приїхала Ольга. Просто подзвонила у двері й стояла на порозі. Строга, зібрана. Але наче чужа.
— Мамо, я приїхала за тобою. У нас є місце. Кімната вільна. Внука щодня бачити будеш.
І тут побачила: Тетяна стояла пряма, сильна. З котом на руках.
— Він що… вижив? — здивовано спитала Ольга.
— Льова? Звісно. Ми впоралися.
Тетяна пройшла на кухню, поставила чайник. Льова стрибнув на підвіконня — дивитися на пташок.
— Але як же… — Ольга сіла, не знаючи, що сказати. — Це ж важко. Для тебе.
— Так, важко. Але це мій вибір. Не твоя турбота — правда. Але це моє рішення.
Вона подивилася на Льову, той розлігся в сонячному промінні, мружився.
— Розумієш, — тихо сказала Тетяна. — Коли щоранку тебе хтось чекає… Все стає інакшим. З’являється сенс.
Ольга дивилася на матір, ніби вперше по-справжньому її бачила.
— Тобто ти не поїдеш?
— Ні. Ми з Льовою залишаємося вдома.
І тепер це слово звучало особливо. По-справжньому. Тепло. Як і має бути.
