— Здрастуй, сусідко. Все нудьгуєш та маятись без діла? — почувся знайомий голос, від якого в Олени Вікторівни аж холодок пройшов по спині.
Вона різко обернулася й подумки вилаялася — не вголос, звісно, як пристойна жінка. Але Зінаїда Никифорівна виводила її з рівноваги занадто часто. Всезнаюча, всерозуміюча, а тому завжди поспішала повчати інших, як треба жити.
— Добрий ранок, — натягнуто всміхнулась Олена Вікторівна.
— Знову без діла сидиш, повторюю, — колючий погляд сусідки ніби пронизував її наскрізь. — Від нудьги й туга твоя. В сотий раз кажу — досить себе жаліти. Ну залишилася сама, і що? Жива, здорова, будиночок маєш, квартирку здаєш, серед природи живеш, від нікого не залежиш. Чого тобі ще бракує? Хандра — від безділля. Завела б якусь живність, зайнялася б городом — і думки стали б світліші!
— Але ж ні коза, ні кури не замінять коханого поруч, — тихо зауважила Олена Вікторівна. — А город… Кому він потрібен?
— Тобі й потрібен! — відрізала Зінаїда Никифорівна. — А що до рідних душ — у мене от і діти є, і онук, та що з того? Приїдуть раз чи двічі за літо, й то ніби борг віддають. Тому треба жити для себе!
Олена Вікторівна ледь не відповіла, що якби в Зінаїди Никифорівни характер був м’якший, то, може, й навідували б її частіше. Та й спілкуватися з нею було б легше. Але стрималася — все одно ж не зрозуміє, ще більше озлобиться.
Так вже склалося, що дітей у Олени Вікторівни з чоловіком не було. Жили вони вдвох із Дмитром Андрійовичем — дружно, по-справжньому любили одне одного. Роки промайнули — й оком не змигнули. Здавалося, нещодавно був ювілей — сорок років разом, а вже й шістдесят непомітно підступили…
Після шістдесяти вона молила Бога тільки про одне — аби не довелося ховати чоловіка. Але доля вирішила інакше. Інфаркт. І в одну мить його не стало.
Квартира спустіла, як і серце. Сил залишатися там не було, і вона перебралася до сільського будиночка — колись дачі, а тепер притулку.
Думала, що зміна обстановки допоможе впоратися з болем. Але туга тільки ще щільніше обплела душу. Та й заводити друзів у такому віці — справа нелегка. Хіба що Зінаїда Никифорівна не давала повністю потонути в самотності. Щоправда, іноді її турбота була гіршою за тишу.
З настанням осені дачники один за одним почали збиратись назад у місто.
— Поплентались пузогреї до квартир, — буркнула якось Зінаїда Никифорівна, дивлячись на вервечку машин. — Тепер чекай натовпу покинутих котів і собак. Вірна прикмета.
— Чому? — здивувалася Олена Вікторівна. — Вони ж забирають тварин із собою… мабуть?
Сусідка подивилася на неї з їдкою усмішкою, як на недосвідчену дитину:
— «Мабуть» — оце й є ключове слово. Всіх, та не всіх! Смішна ти, Лено. Гаразд, мені пора — мої сьогодні в гості на годинку приїдуть. Піду, приготуюсь…
І поспішила до будинку, залишивши Олену Вікторівну з думками: а раптом вона має рацію?
Середина жовтня видалася теплою, але ночами вже підморожувало. В один із таких ранків Олена Вікторівна вийшла на ґанок, щоб помилуватися інеєм на квітах, і раптом побачила пса біля воріт.
Він сидів, ніби розмірковуючи, чи варто підходити. Безпородний, худий, із сумними очима.
— Бобик? Шарик? Тузик? — гукнула вона, ляснувши себе по стегну.
Пес здригнувся, встав і завмер, ніби водночас боявся й сподівався. «Підійти чи втекти? Невже зараз проженуть або кинуть чимось важким?» — усе це читалося в його рухах, у тому, як хвіст коливався між страхом і надією.
Зрештою він наважився — повільно підійшов, намагаючись зустрітися з її поглядом.
— Чий же ти будеш? — здивувалася вона, помітивши на шиї старий нашийник. — І як тебе так змарили?
Вона простягнула руку до його голови, погладила. Пес зрозумів, що небезпеки немає, і одразу завиляв хвостом, застрибав від радості.
— Ходімо, друже, спочатку нагодую тебе…
Від того ранку пес залишився жити в неї. Відгукувався на ім’я Друг. Зінаїду Никифорівну це, як і слід було очікувати, жахливо дратувало.
— Дурненька ти, Лено. Я ж тобі казала — заведи курей, кіз, користь буде. А ти що притягла? Блохастого обідранця! Думаєш, він тобі «дякую» скаже? Вони всі однакові — і люди, і тварини. Лише б щось узяти, а подяки не жди!
— А я й не чекаю. Допомагаю не заради «дякую», — спокійно відповідала Олена Вікторівна. — Просто інакше не можу. А люди… Знаєш, Зінаїдо, ти ж сама подекуди винна, що в тебе все шкереберть. З таким характером і ангел утече.
— Не тобі судити! — миттєво спалахувала сусідка.
А Олена Вікторівна й не намагалася судити. Просто не хотіла, щоб лізли з непроханими повчаннями. Вона була по-справжньому щаслива, що Друг з’явився в її житті. А бурчання Зінаїди — ну так, дратувало, але не більше.
Наступним з’явився Дзвіночок — крихітне, галасливе цуценя, яке виникло наче з нізвідки. Ім’я дали одразу — надто вже дзвінко гавкав.
— Ну точно, ти з привітом, Лено. Ще одного приблуду притягла! І не абикого, а дрібного верескуна! — бурчала Зінаїда Никифорівна, закочуючи очі.
А от Друг був у захваті. Він став малюкові захисником, дозволяв спати, тулячись до його густої шерсті, і підрикував на сусідку, якщо та шипіла, проходячи повз хвіртку.
А потім з’явилася вона — худа, облізла руда кішка. Олена Вікторівна почула її сама, одного ранку — то був чи то крик, чи то жалісний схлип, що долинув із кущів біля будинку, який пустував до весни…
Олена Вікторівна обережно розсунула сухі гілки та опале листя, зазирнула в зів’ялі кущі. Там, просто на холодній підстилці з бурого листя, розгорнулася тяжка сцена: руда кішка сиділа, згорбившись, охороняючи крихітні тільця — троє кошенят не пережили крижану ніч.
— Ой, лихо яке… — прошепотіла Олена Вікторівна, й клубок підступив до горла. — Діткам вже не допоможеш, а от тобі, рідненька, я допоможу, — промовила вона, присіла й узяла на руки знесилену матір. Та, тремтяча й худа, пригорнулась до грудей жінки, наче й справді сподівалась сховатись від власного горя.
— Тихо, тихо, не плач, — шепотіла Олена Вікторівна, з трудом підводячись із колін. — Нещасна ти моя Мамочко… Руда, бідова Мамаша…
Тепло рук і спокійний голос ніби трохи втихомирили тривогу в її кошачому серці. Але попереду на неї чекав ще один стрес.
— Познайомтесь, панове: Друг, Дзвіночок, а це — Мамаша, можете називати її Мамочкою, — з легкою іронією представила новеньку своїм улюбленцям Олена Вікторівна.
Друг одразу напружився, загарчав. Дзвіночок, вловивши настрій старшого, підняв галас. Мамаша шмигнула під ліжко й зашипіла.
— Гей, годі, чоловіки! — суворо глянула на них господиня. — Вона, між іншим, у скорботі! Образите її — мені буде гріх, а вас по м’якому місцю надеру!
Але руда новенька сама швидко встановила правила: коли цікавий ніс Друга потягнувся до укриття під диваном, назовні вискочила лапа з кігтями. Наче нагадування: близько не підходити.
Дзвіночок зробив мудрий висновок — знайомство краще відкласти. І взагалі, незабаром про це забув.
Близькими вони так і не стали. Жили паралельно, кожен у своїй реальності. Собаки — в одній всесвіту, кішка — в іншій. І не заважали одне одному.
А от Зінаїда Никифорівна, всюдисуща й колюча, як завжди не могла пройти повз. Побачивши, як руда кішка чимчикує за Оленою Вікторівною до дровника першим снігом, лише покрутила пальцем біля скроні й з єхидством запитала:
— Ну ти й чокнута. Двох собак було мало — кішку притягла! Що, вирішила всіх бродяг із вулиці в хату тягнути? Пенсія в тебе велика? Чи квартира золотом платить?
— Зіно, ну чого ти така зла? — не витримала Олена Вікторівна. — Ти ж сама скаржишся, що рідні рідко приїжджають. А як ти їх зустрічаєш? Кричиш, злишся, дорікаєш. Може, варто просто… добрішою бути?
— Доброю будеш — на шию сядуть! — відрізала сусідка. — Не треба мені цієї ніжності!
Олена Вікторівна лише похитала головою:
— Ні, не зміниться вона. Так і проживе, згорнувшись у клубок образ і роздратування…
Передчуття виявилося недаремним. Навесні Зінаїди Никифорівни не стало.
Травень уже натякав на літо, і Олена Вікторівна, сидячи біля вікна з Мамашею на колінах, милувалася ранком. Сусідка по звичці копирсалася в городі, бурчала на бур’яни, але раптом усе стихло.
Тиша була дивною. Ні буркотіння, ні звуків. І коли Олена Вікторівна глянула через паркан, побачила: Зінаїда лежить між грядками, дивлячись у небо непорушними очима…
Після похорону ділянка з будинком перейшла синові Зінаїди — Єгору. І саме тоді життя в селі заіграло іншими фарбами.
Єгор, його дружина Свєта та їхній син Альошка виявилися людьми легкими, простими й дивовижно добрими. Особливо Альошка.
— Бабусю, можна до тебе в гості? — якось запитав він, просовуючи носа крізь хвіртку.
— Звісно, любий, тільки щоб батьки тебе не загубили! — засміялася Олена Вікторівна.
— Мамо, тату, я до бабулі! — гукнув він через паркан.
— Ми не завадимо? — уточнив Єгор.
— Та ви що! У мене вже давно ніхто не бував, — відповіла вона з теплою усмішкою.
З того дня вони подружилися. Альошка звав її тільки «бабусею», і це звучало для неї як подарунок долі. Адже власних онуків у неї ніколи не було.
Друг і Дзвіночок прийняли хлопчика до своєї компанії без опору. Альошка з азартом грався з ними, бігав по подвір’ю, вигадував ігри. Олена Вікторівна обожнювала за цим спостерігати. Навіть Мамаша, зазвичай замкнута, з інтересом стежила за метушнею і часом муркотіла в Олени на колінах: «Нарешті у цих телепнів з’явилося заняття».
Родина Єгорових теж часто заходила в гості. За чаєм говорили про різне — легко, тепло, по-домашньому.
— Шкода, що в мами не залишилось хоча б крихти тієї доброти, яка живе у вас, — якось сказав Єгор. — З того моменту, як тато пішов, вона озлобилась. Один чоловік її зранив, а зненавиділа всіх. Навіть нас — потроху, але все одно…
«Ось воно що… — подумала Олена Вікторівна. — Так ось звідки в неї стільки гіркоти».
— А ви знаєте, Альошка мене бабусею назвав, — м’яко мовила вона. — Мені так приємно. Не думала, що колись почую це слово на свою адресу.
— Ми в курсі, — кивнув Єгор. — І якщо ви не проти — хай так і буде. Мама не любила, щоб її звали бабусею. Вимагала — тільки на ім’я та по батькові.
Коли вечір опустився на село, а гості пішли, Олена Вікторівна пригорнулась щокою до рудої шерсті Мамаші й прошепотіла:
— Дивна річ — щастя. Здається, приходить тихо, без фанфар. Просто… живеш із двома псами, рудою кішкою й одним хлопчиком — і от воно. А в Зінаїди ж було своє щастя — тільки вона його не прийняла. Прогнала. А потім ображалася на всіх.
Мамаша повернула голову, глянувши на господиню бурштиновими очима:
«Це твоя доброта впустила щастя. Що ж тут неясного? Ох ви, люди… як же ви часто не бачите найголовнішого…»
