Мені стало шкода безхатченка, і я дала йому миску гарячого супу, але за тиждень я глибоко пошкодувала про свій добрий вчинок. 😨😢
Приблизно два тижні тому, по дорозі на роботу, я вперше його помітила. Чоловік років тридцяти, на перший погляд цілком звичайний — охайний, але в поношеному одязі, неголене обличчя, порожній погляд. Тоді я не звернула особливої уваги. Але коли моя зміна в барі закінчувалась, я вийшла зателефонувати — і він усе ще був там.
Вітер вже пронизував до кісток, холод пробирав наскрізь. А він навіть не намагався знайти прихисток. Я не витримала і підійшла до нього.
— Добрий вечір… У вас усе добре? Вам потрібна допомога? Може, викликати когось? — запитала я, і в ту мить до мене донісся різкий запах, змусивши зробити крок назад.
Він глянув на мене трохи винувато:
— Ні, дякую… Я тут, бо тут немає вітру. Я вам заважаю?
— Ні, ви не заважаєте… Але ви тут із самого ранку?
— Майже. Заходив у магазин кілька разів, просто щоб трохи зігрітися.
— А їсти щось вдавалося?
— Купив хліб… повільно жую.
— Чому… чому ви не вдома? — не втрималась я.
Він опустив очі:
— Немає дому.
Я насилу проковтнула клубок у горлі, стримуючи жалість.
— Почекайте тут.
Я зайшла всередину і взяла для нього гарячу їжу за знижкою для персоналу. Посадила його на веранді — принаймні дах над головою. Він їв мовчки, майже не піднімаючи очей. Коли я вийшла, щоб зачиняти — його вже не було.
На той момент я й уявити не могла, що трохи згодом глибоко пошкодую про свій добрий вчинок.
Продовження в першому коментарі 👇👇
Наступного дня той безхатченко знову повернувся. І знову наступного. І ще раз. Він сидів на тому ж самому місці, чекаючи. І я відчувала, ніби на мені лежить обов’язок — годувати його. Щоразу. Так тривало майже тиждень.
Я більше не могла цього витримувати. У мене самої не вистачало грошей, щоб без кінця годувати іншу людину. До того ж, клієнти почали скаржитися на його різкий запах, і керівництво мало не звільнило мене. Але як я могла сказати людині, яка втратила все, що вона тут не бажана?
Тож я зібрала всю свою сміливість і знайшла для нього притулок. Притулок для безхатченків, де його прийняли й нагодували.
Зараз він там — під дахом, з теплою постіллю і їжею. Але всередині мене все одно лишився сумнів: чи правильно я вчинила, коли привела його туди і перестала допомагати сама?
Я відчуваю себе спустошеною і не знаю, як із цим жити.
