Я натрапив на нього на роботі, саме на початку обідньої перерви. Йшов у бік їдальні, коли раптом наштовхнувся на чоловіка років тридцяти, який чомусь уважно мене розглядав. І тут я спіткнувся…
Спитаєте чому? Зараз усе поясню.
Уявіть собі людину мого зросту — приблизно метр дев’яносто, але вагою кілограмів так сто двадцять. І все це — чисті м’язи. Його передпліччя, мабуть, було товще за мою ногу.
На обличчі — сліди, залишені явно не мирними розмовами. Можливо, не зійшовся з кимось у поглядах на поетику Баркова, а може, просто філософські переконання не збіглися.
Очі були трохи близько посаджені, брови — густі, навислі, через що здавалося, ніби він понуро мене свердлить поглядом. А на тильному боці правої руки красувалося татуювання обличчя — синього, похмурого, такого ж, як і він сам. Причому в натуральну величину.
Звісно, в голові в мене почалася шалена прокрутка спогадів: чи не образив я когось у текстах, чи не висміяв когось у розповідях — а тепер ось прийшли «розібратися». Один його удар міг би відправити мене на довгу зустріч із нейрохірургічним відділенням.
— Це ви… той самий? Письменник? Розповіді публікуєте? — пролунав голос, зовсім не відповідний до зовнішності — спокійний, майже ввічливий.
Усередині в мене все стиснулося. Я судомно намагався згадати, чию біографію міг використати без дозволу.
— Ні-ні, не хвилюйтеся, — поспішив додати він, так само урівноважено, але несподівано лагідно. Це мене остаточно збило з пантелику.
— Я просто хотів би поділитися своєю історією. Можливо, вона вас зачепить. Тільки… у мене є одна умова — без імен і дат. Домовились?
Будучи не тільки здивованим, а й щиро зацікавленим, я погодився. Щоправда, зауважив, що якщо ми з ним залишимося під цим немилосердним сонцем, то отримаємо тепловий удар раніше, ніж встигнемо обмінятися історіями.
Він погодився і запросив до свого кабінету. Почувши слово «кабінет», я ледь не втратив дар мови. Ну, охоронець, вантажник, навіть бодігард — але «кабінет»?
— Ходімо, — запропонував він, і я, розпалений цікавістю, пішов за ним.
Виявилось, що він технік із обслуговування комп’ютерних мереж. А кабінет у нього й справді був солідний — не просто офіс, а просторе технічне приміщення, заставлене комп’ютерами, обмотане дротами та повне комплектуючих. Кондиціонер працював так активно, що я попросив зробити його трохи менш шаленим — я миттєво змерз.
Із великого холодильника він дістав пляшку з чимось міцним, але я відмовився. Він розуміюче кивнув і запропонував закуску, яка з лишком замінила наш зірваний обід.
І от тут, пані та панове, я мушу вас попередити: можливо, ви вже чули подібні історії. Можливо, читали вірші на цю тему. Але попри це — я ризикну продовжити. Бо ця історія багато чого в мені змінила.
Якось у вихідний він вирішив поїхати до великого міста, щоб купити там особливі копчені чорні оливки.
Усі знають, де саме й на якому ринку вони найкращі…
Гуляючи вздовж ряду речового ринку, він помітив хлопчика — років восьми-дев’яти. Той стояв на краю бетонного прилавка. Поряд із ним сиділа велика смугаста сіра кішка, а біля неї — троє крихітних кошенят. У руках у хлопчика була саморобна табличка з написом:
«20 шекелів»
Що приблизно дорівнює шістьом доларам. Побачивши мого співрозмовника, кішка одразу прикрила собою кошенят, ніби намагаючись їх захистити від чужих очей.
А далі — історія з його вуст:
«Оце мене і зачепило. Дитина, яка безуспішно намагалася продати кошенят, і кішка, яка всіма силами намагалася їх залишити при собі…
— Що, не беруть? — запитав я.
— Та от вона, — відповів хлопчик, гладячи кішку, — не дає нікому. Одразу шипить і ховає.
— Ну, ясно, — кивнув я. — Це ж її малюки, її щастя. Але тобі навіщо їх продавати? Дуже вже треба?..»
— Хочеш цукерок? Я можу дати тобі трохи грошей…
— Та ви що, дядечку?! — обурився хлопчик. — Ви що, думаєте, я через солодощі забрав би у мами-кішки її діток? То вже самі їх і вирощуйте!
Він зітхнув. — У мене мама серйозно хвора, скоро буде операція. Вона хвилюється, як я сам упораюся, поки її не буде. Родичів у нас немає. От і працюю на вихідних — ношу товар продавцям, вони мені трохи платять.
— А кошенят доведеться продати, — додав він уже тихіше. — У мене немає часу за ними доглядати, годувати, прибирати…
У цей момент я зупинився, остаточно зворушений. Поліз у кишеню за грошима — і, звісно ж, жодної купюри, тільки картка. — Почекай тут. Я до банкомата — і повернусь із грошима. — Справді? Дякую вам! — зрадів хлопчик. — Це нам дуже допоможе! Він обережно провів рукою по шерсті кішки й кошенят, очі наповнилися сльозами. — Тільки бережіть їх, будь ласка. Я їх дуже люблю…
Я поспішив до банкомата і зняв п’ятсот шекелів. Повернувшись, побачив дивну картину: перед хлопчиком стояв високий літній чоловік у дорогому костюмі та з годинником явно не з дешевих. Такі на ринках не затримуються — не їхній рівень. Але цей затримався.
Я зупинився біля прилавка з куртками, намагаючись залишитись непоміченим, і прислухався.
— Ні, дядьку, — спокійно, але твердо говорив хлопчик. — Я вже пообіцяв одному чоловікові. А я слова не порушую.
— Справді? Навіть за такі гроші? — здивовано перепитав багатій. Я виглянув трохи з-за курток і ледь не ахнув — у руці в чоловіка була чимала пачка доларів.
— Не можу… — тихо вимовив хлопчик. І в той момент у мені спалахнуло щось дикe. Хотілося вийти й врізати цьому багатому типу — сильно, щоб запам’ятав, як знущаються з дитини. Але щось мене зупинило. Наче внутрішній голос прошепотів: «Не роби цього».
— Ти дивний, — сказав чоловік. — Ти не зрозумів. Я не прошу продати їх мені зараз. Просто скажи своєму першому покупцеві, що я хочу взяти цих кошенят — бо, як не дивно, вони дуже рідкісної породи.
І тут я вперше в житті подякував Богові не за себе, а за те, що стримав свою руку. Та сама дворовa кішка, яку він назвав «породистою», здивовано подивилася на нього.
— Так-так, — продовжував він. — Дуже рідкісна порода. Але я на пів року їду за кордон. Тому даю тобі ці гроші за майбутню покупку. А поки що ти доглядаєш за ними, а я щомісяця переказуватиму тобі кошти на їжу, наповнювач, ветеринара… А твоєму першому покупцеві скажи: якщо йому справді потрібна кішка — я знайду йому будь-яку, яку захоче. Подарую. Ну що, домовилися?
— Я навіть не знаю… — зам’явся хлопчик. — Ці гроші нам із мамою дуже стали б у пригоді…
— Ось і прекрасно! — впевнено сказав багатій. — Давай праву руку. Так чесні люди укладають угоди. Це як підпис.
Хлопчик невпевнено простягнув долоню, чоловік міцно її потиснув, вклавши туди гроші. Потім записав адресу, нахилився, поцілував хлопчика в маківку — і пішов.
Я наздогнав його за метрів п’ятдесят. Він упевнено йшов по проходу, нікого не помічаючи, з легкою усмішкою на обличчі.
— Вибачте, — окликнув я його. — Я чув вашу розмову з хлопчиком. Можна дізнатися, чому ви…?
Він обернувся й широко посміхнувся: — Аааа, то це ви — перший покупець? Хотіли «купити» його щастя? Та от тільки грошей, щоб дійсно оплатити його, у вас, на жаль, немає, — він уважно глянув на мій зовнішній вигляд. І, чомусь, я не образився.
— Дозвольте потиснути вашу руку, — сказав я. — І висловити свою глибоку повагу.
Він подивився на мене серйозно, потиснув руку:
— Взаємно. Загляньте до них кілька разів. Можливо, допомога знадобиться.
Він продиктував мені адресу.
— Я їду на пів року. Повернусь — сам про все подбаю.
Я навіть не став питати, навіщо йому все це. Просто пообіцяв. І потім шкодував, що не дізнався його імені чи номера телефону. Так і розійшлись…
На цьому місці чоловік із татуїровкою обличчя на плечі замовк. Я мовчки чекав продовження.
Після невеликої паузи господар простору кабінету знову заговорив:
— Через кілька днів я закупив їжі, фруктів, овочів, усе склав у велику коробку, підписав адресу і вирушив до них.
Хлопчик, відкривши двері, одразу мене впізнав. Хотів щось пояснити, але я його зупинив:
— Не переймайся. Я вже по дорозі прихистив кошеня.
Він, побачивши коробку, насупився:
— А це що?
— Це посилка. Один чоловік із-за кордону передав. Сказав, що регулярно надсилатиме їжу, а я тепер, ніби, кур’єр.
— Оце круто! — зрадів він. — Який добрий дядько. Проходьте. Мама зараз не встає, у неї скоро операція. Занесіть, будь ласка, самі.
Я зайшов.
На ліжку лежала худенька жінка, загорнута в старий халат. Я представився і пояснив, що приніс передачу і що це відбуватиметься регулярно.
Вона слабо посміхнулася і сказала:
— У мене скоро операція. Онкологія. Лікарі кажуть, шанс є. Тільки от…
Вона зам’ялася, а потім подивилася на мене майже благально:
— Нема кому мені сина залишити. Ми самі. Може, ви зможете навідувати його, перевіряти, чи все з ним гаразд? Хоча б раз на тиждень…
— Звісно. Не хвилюйтеся. Все вже оплачено. Той самий чоловік сам про це попросив. Це тепер частина моєї роботи.
Вона заплакала:
— Як же мені його віддячити? Що я можу для нього зробити?
Я ледь стримав сльози:
— Думаю, він не чекає вдячності. Можливо, він із благодійного фонду, і це його справа…
Нехай пробачить мене той чоловік за цю вигадку, але після моїх слів жінка трохи заспокоїлася.
За тиждень їй провели операцію. Усе пройшло успішно, але лікарі вирішили залишити її ще на місяць — на обстеження.
Качок зітхнув і подивився на мене. Я сидів мовчки, не вірячи, що все це — реальність. Він продовжив:
— Я став їздити до хлопця майже щовечора. Готую я добре. Але, окрім їжі, в них було зовсім бідно. Привіз йому один зі своїх комп’ютерів. Спочатку ми їздили до мами, потім я його годував, а потім — учили комп’ютери.
Він усміхнувся:
— Скоро він уже сам усе збирав і розбирав. А потім його однокласник прийшов, теж попросив допомогти.
Він подивився на мене з легкою іронією:
— Ну, відмовиш, чи що?
— Звісно, ні, — відповів я, хоча й не був певен, що вчинив би так само.
— Згодом їх стало четверо. Привіз усі свої три комп’ютери. А потім мама повернулася додому…
Він раптом почервонів.
— Що таке? — здивувався я.
— Та вона… дуже хороша жінка… — пробурмотів він ніяково.
— І ви сумніваєтесь, що це прекрасно?
— А якщо подумають, що я просто скористався її слабкістю?..
— О, вже ні! Ви просто справжня людина! Молодець, чесно.
Він усміхнувся, майже по-дитячому:
— Дякую. Просто тепер усе на мені. Клопоти, турботи. Покупки, готування, заняття. Та й до хлопчика я прив’язався. На батьківські збори з ним ходжу. А його однокласники дивляться на мене, як на Термінатора.
Він засміявся:
— А батьки дізналися, що я навчаю дітей комп’ютерам — тепер кличуть мене вчитель Арні. І часу майже немає. Їжджу, допомагаю. Але платять за це добре.
Він трохи замовк, а потім продовжив:
— І от, приїжджаю якось — а вона в дверях стоїть, бліда, за стіну тримається. Я злякався, підхопив її, посадив у крісло. Питаю — що сталося?
А вона — мої руки хапає і цілує!
Я, звісно, розгубився. А вона каже: подзвонив той самий чоловік із-за кордону. Вона подякувала йому — за їжу, допомогу і за того «кур’єра», що нібито врятував їх.
А він їй і каже:
— А в нього, випадково, немає тату на правій руці? Синього, з якоюсь чудною пикою?
І ще:
— Він часом не схожий на молодого Шварценеггера?
Жінка засміялася й відповіла:
— Він у мене найкрасивіший і найдобріший! Ні на кого не схожий!
І тоді той чоловік зізнався: він нікого не посилав. Але каже: якщо вже трапилась така людина — це дарунок долі.
— І що ж? — спитав я.
— Я зізнався, що все робив сам. Вона розплакалася, а потім сказала, що буде дякувати Богові до кінця життя за те, що Він послав їй таку людину.
Він подивився на мене з щирим здивуванням:
— Уявляєте? Це я — хороша людина? Я?
Я побачив у його очах, що він сам у це не вірить. Він не вважав себе героєм. І не думав, що зробив щось особливе.
— Я тепер живу з ними, — зізнався він. — І добре живу. Усі мене чекають. Усі радіють. Кішки лізуть на руки. Вона — очі світяться…
Він замовк, а потім додав:
— А малий просив звати мене татом Арні. Каже, тепер йому всі заздрять. Ну а мені що? Арні — то Арні. Головне — «тато», правда ж?
Я підвівся і сказав:
— Учителю Арні, дозвольте потиснути вам руку.
Він підвівся, почервонів і так стиснув мені руку, що в очах аж зірки замиготіли.
Відходячи, я відчував дивну тяжкість.
Знаєте чому?
Бо єдиним негативним героєм цієї історії був я. Той, хто судив за зовнішністю. Хто не повірив у добро, доки не побачив його на фотографіях на його столі. Де був і той багатий чоловік, і хлопець із кошенятами, і він сам із дружиною — на фото зі весілля.
Тепер я стараюся не судити людей зовні. Бо щодня зустрічаю на роботі вчителя Арні. І ми разом ідемо обідати. Я розповідаю історії — він переказує їх своєму синові. Я навіть двічі був у них у гостях.
І знаєте що?
Здається, я сам потроху стаю кращим.
А може… просто хочу стати.
І сподіваюся, що зможу.
