Фізично Олександра вже нічого не відчувала. Ніякого болю — лише глухий, пекучий біль у душі. Вона не могла зрозуміти, де опинилася і що з нею сталося.
Жінка розгублено озиралася довкола. Ні горизонту, ні землі, ні неба — нічого більше не існувало. Лише густий, сизий туман, який огортав її з усіх боків.
— Ласкаво просимо у вічність, — пролунав спокійний, але тривожний голос.
І в ту саму мить Олександра згадала все. До дрібниць — як автомобіль втратив керування, злетів з дороги, як його перевернуло в повітрі і як останній удар перервав її життя, ніби рвав паперову стрічку.
— Ні! Я не готова! — закричала вона. — У мене чоловік, дитина… мама тяжко хвора! Я їм дуже потрібна! Прошу тебе, поверни мене! Я віддам усе, що завгодно!
— Цікава пропозиція… — пролунав голос із ледь вловимою насмішкою, яку Олександра відчула майже фізично, шкірою. — Я допоможу. Але застерігаю: шанс буде, та навряд чи ти сама зможеш ним скористатися. А ціна за це буде жахливою. Повір, я добре знаю, яким буває пекло…
— Благаю, хто б ти не був — зроби це! Допоможи мені!
— Добре. Мені й справді цікаво. Я поділю твою душу на чотири частини. Три залишу тобі, а одну заберу собі — як заставу. Даю тобі рівно годину. Подивимось, на що ти здатна. Хоча щось мені підказує: ти себе зовсім не знаєш…
Олександра поспішно вийшла з дому — треба було встигнути до вечора, поки не почалися затори. Сина потрібно було забрати з дачі у свекрухи.
Біля її машини сиділа зім’ята, скуйовджена ворона з пошкодженим крилом. Побачивши жінку, вона болісно, але наполегливо підстрибнула їй назустріч.
— Ви на машині? — підбігла схвильована сусідка, тримаючи в руках хустинку. — Підвезіть нас до ветклініки, я заплачу. Інакше вона не виживе…
Але Олександра поспішала — часу не залишалось.
— Викличте таксі, мені зараз не до поранених птахів, — різко відповіла вона.
Ворона не відступала, каркала, металася під ногами, ніби благала про допомогу. Але Саша лише з роздратуванням відштовхнула її ногою та сіла в авто. Завела двигун і поїхала, навіть не озирнувшись. Сусідка залишилася стояти в повному розпачі. Птах зник…
На останній заправці, майже на фініші маршруту, Олександра вийшла заправитися. Коли вже хотіла сідати назад, їй перегородила шлях худюща, бездомна собака. Вона винувато виляла хвостом, заглядала в очі, ніби благала — і, трохи притиснувши вуха, поповзла до Саші, схопивши зубами край її штанів.
— Забирайся! — вигукнула жінка й смикнула ногу.
Але собака не відступила. Вона залишалась поруч, дивилась знизу вгору, чіплялась за кожну секунду. Запах мокрої шерсті, бруду, блохи — усе це викликало в Саші відразу.
— Відчепися, гидото! — закричала вона й вдарила тварину. Пес відлетів убік, а жінка, відчувши раптовий біль у боці, зачинилась у машині та, більше не думаючи про собаку, поїхала.
Серветка, руки — усе продезінфікувала на ходу. Фу. Ще не вистачало щось підчепити. То птах, то собака — самі проблеми.
Траса була насичена. Машини сигналили, мчали з обох боків. Олександра трохи розслабилась і додала швидкості. Але повністю розслабитись не вийшло.
Прямо посеред дороги метушився білосніжний кошеня. Маленький, припорошений, переляканий. Вона точно побачила — він благав очима. Очима, в яких було усе: страх, надія, прохання.
«Здалося… не може бути…» — сказала собі Саша. Але дзеркало заднього виду відбило, як кошеня сіло й склало передні лапки — ніби молячись.
— Пропаде ж… що він тут робить?
Щось усередині тьохнуло. Хотілося розвернутись, забрати малого, хоча б винести з дороги. Але… немає часу.
Вона поглянула на годинник — минуло 58 хвилин від моменту, як вона вийшла з дому. Їй не до кошенят, у неї й на власне життя ледь вистачає часу. Але все ж озирнулася…
Кошеня бігло за машиною. Маленьке, кволе, відчайдушне — воно щосили намагалося її наздогнати.
«Ні! Досить!» — відрізала Саша подумки й зосередилась на дорозі. У неї справи. Їй не до тварин. Хай хтось інший їх рятує. Не вона.
За кілька хвилин машину занесло. Визг шин, втрата контролю — а потім… густий, липкий, сірий туман. І в ньому знову пролунав той самий голос — тепер хриплий і зловтішний:
— Чому ви, люди, завжди звалюєте провину на мене? Я ж навіть дав тобі шанс. Цілих три. Усі вони були перед тобою.
Ти могла просто зупинитися. Просто допомогти. Птах, собака, кошеня… Це ж була ти. Це були твої частинки, твоя ж душа, яка кричала тобі: «Зупинись!»
Голос урвався. Тепер він звучав тихіше, з болем:
— Знаєш, як рідко хтось використовує ці шанси? За цілі віки — одиниці. Але коли це трапляється, я радію. Тому що повертаю їм ту четверту частину. Повністю. І доля в таких людей уже ніколи не буває колишньою…
Олександра хотіла щось сказати, щось заперечити, але з туману до неї вже тягнулися чорні, кошлаті лапи з кігтями…
P.S. Наступного разу, коли ви пройдете повз того, хто потребує — людину, тварину, неважливо — зупиніться. Можливо, саме ваша душа кричить вам: «Зупинись!» Адже вона вже знає, що попереду…
