Щодня няня мого сина непомітно водила його до напівзруйнованої будівлі… Заінтригована й стривожена, я вирішила піти за ними.
Останнім часом мій син став замкнутим, відстороненим.
Він повертався додому виснаженим, із темними колами під очима, уникав мого погляду. Мій материнський інстинкт не давав мені спокою: щось було не так.
Тож я почала стежити за Леєю, його нянею. Вона працювала з нами трохи більше року. Завжди ввічлива, ніжна… але останнім часом щось у ній мене насторожувало.
«Ми спокійно сидимо вдома», — повторювала вона з тією ж м’якою усмішкою. Та коли я перевірила записи з вуличної камери, побачила, що вона щодня виводила Гуго на прогулянку — і надовго.
Одного ранку я взяла вихідний. Вирішила йти за ними з відстані. Вони звернули в вузький провулок, а потім зупинилися перед старою, занедбаною будівлею.
Лея дістала ключ і відкрила велику, іржаву двері. Моє серце шалено калатало… 💥
Подробиці — в першому коментарі 👇👇
Я тихенько зайшла за ними, спускаючись сходами з холодного каменю. Внизу велика кімната світилася мерехтливими гірляндами.
Тканини тисячі кольорів були акуратно розкладені, поряд лежали котушки ниток і новенька швейна машинка. Гуго озирнувся, переляканий.
Щодня няня мого сина непомітно водила його до напівзруйнованої будівлі…
— Мамо! Це не те, що ти думаєш!
Лея, очевидно збентежена, нарешті зізналася:
— Гуго хотів зробити тобі сюрприз. Він знайшов твій старий блокнот, де ти писала про свою мрію стати модельєркою. Він знає, що ти відмовилась від цього заради роботи в медицині.
Гуго опустив голову.
— Я просто хотів, щоб ти була щаслива… Я попросив Лею допомогти створити майстерню для тебе. Я зберігав гроші з дня народження, щоб купити машинку.
Щодня няня мого сина непомітно водила його до напівзруйнованої будівлі…
Сльози з’явилися раніше, ніж я встигла щось сказати. Та мрія, яку я вважала втраченою… мій син досі в неї вірив.
Я міцно його обійняла, плачучи:
— Дякую тобі, мій скарбе. Ти подарував мені не просто майстерню… Ти повернув мрію, яку я думала, назавжди втратила.
