– Знову ця Бараниха свого пса спустила! Василя загнав аж на дах сараю, а сам далі помчав! От клянусь, відірву йому голову якось! – гучно обурювався Михалич, прямуючи просто до двору тієї самої Баранихи.
А сарай у Михалича був що треба — широкий, міцний, збудований власними руками. Там у нього і інструмент зберігався, і всілякий мотлох, і майстерня була обладнана. У вільний час Паша любив майструвати з дерева — то табуретку зіб’є, то шпаківню зробить.
Добравшись до будинку сусідки, він без стуку розчинив хвіртку і рішуче зайшов. На ганку стояла повна жінка в яскравій сукні та білій кофтині. Вона явно була розгублена, озираючись довкола.
– Авдотю, якого дідька ти Балуя з ланцюга спустила? – одразу накинувся він.
– Пашо, він з самого ранку виє, на місці не сидить, рветься з ланцюга. Ну я й відчепила. Чую, не дарма він так, щось недобре насувається, – залементувала вона.
– Що тут недоброго? Знову за сучкою побіг! Та єдрить тебе в корінь, він мені кота Василя на дах загнав, ледь не роздер! – сердито перебив її Михалич.
– А куди ж побіг? – насторожилася Авдотя.
– Та до Наталчиної хати. Туди його хвіст і звернув, – буркнув він. – А в неї ж кішка нещодавно окотилася. Розірве, кажу тобі!
І помчали вони до Наталі Петрівни, місцевої вчительки. Точніше, хто як міг. Михалич шкутильгав, спираючись на праву ногу, а Авдотя, широка й важка, перевалювалася з боку на бік. Видовище ще те.
Але до самої Наталі вони не дійшли: прямо їм назустріч біг Балуй із кошеням у зубах, а за ним — кішка, яка несла другого. Прослизнули повз людей, навіть не зупинившись. Балуй тихо гаркнув, ніби вітаючись, і побіг далі.
Михалич з Авдотею рушили за ними. Тварини попрямували у двір Михалича, до сараю, на даху якого все ще сидів наляканий Василь. Балуй акуратно поклав кошеня, гаркнув на кота, мовляв, злізай, і ліг поруч.
– Пашо, що це за дива такі? – прошепотіла Авдотя, очевидно гублячись у здогадках.
І тут Михалича наче громом вразило. Він згадав, як років п’ять тому Балуй так само рятував козу з козеням — тоді теж загнав їх на дах сараю, а Василь сам туди стрибнув.
– Авдоте, стій! Здається, вода йде. Велика вода! Біжи додому, хапай документи, гроші, усе цінне. Я Машці скажу, сам піду по вулиці — нехай люди готуються.
Але час уже спливав. Каламутна вода стрімко заповнювала вулиці, затоплювала городи та будинки. Михалич поспішив додому, розуміючи, що вже нічого не встигне.
Родина тільки й встигла, що винести на горище документи, трохи їжі та грошей. Воду вже вичерпували відрами — коли піднімались по сходах, вона була вже по коліна.
До вечора Михалич із горища бачив, як біля лап Балуя гріються всі коти. Пес лежав, мов старий мудрий сфінкс, пильно стежачи за всім, що відбувається…
Наталія Петрівна саме проводила урок у першокласників, коли в клас вбіг старшокласник і, задихаючись, повідомив: вода прибуває.
Школа була в центрі села, але й вона опинилася під загрозою. Учителі швидко організували підйом на горище — туди піднялись троє педагогів, директор і тридцять два учні різного віку. Школа в селі була тільки початкова, після п’ятого класу дітей возили в сусіднє Мухине.
Школярі схвильовано обговорювали те, що відбувається. Учителі намагались їх заспокоїти, телефонували до ДСНС. Діти дзвонили батькам. Старожили вже знали, що робити, бо подібні паводки траплялися раз на десять–п’ятнадцять років. У домівках завжди тримали документи та гроші в сухих упаковках, на високих полицях.
Але для першачків це було вперше. Дівчатка плакали, а хлопці прилипли до вікон і перешіптувались:
– Митю, дивись, це ж ваші гуси пливуть! – прошепотів Сашко.
– А може, й ваші, хто їх розбере, – насупився Митя.
– Яка різниця, аби тільки не попливли далеко, – вставив мудрий Володя з четвертого класу.
– Ой, Надю, та це ж твій кіт! Подивися! – вигукнув хтось.
Але вода понесла бідолашного звіра, перш ніж дівчинка встигла придивитися. Надя розридалась.
Сама Наталія Петрівна, почувши про кота, зблідла. Її сіамка Мія окотилась місяць тому. Вчителька спеціально возила її в місто до породистого кота, сподіваючись трохи підзаробити. А тепер в голові була тільки одна думка: «Мія загинула разом із кошенятами».
Мія була лагідною, але дуже турботливою матір’ю. Вона б не залишила кошенят. Напевно, залишилась у альтанці, де вони жили, й потонула. Сльози котились по обличчю вчительки.
«Може, хоч одного врятувала… забралася з ним на дах», – думала вона, дивлячись на мутну воду, що заповнила вулиці.
За кілька годин по селу вже снували човни. Рятувальники добиралися до домівок, до школи. Через вікна дітей по одному передавали в човни. Учителів забрали останніми. Усіх везли в сусіднє село, де вже чекали автобуси.
Через два дні вода почала спадати. Люди поверталися додому. Наталія Петрівна також йшла до свого дому, витираючи сльози. Чоботи позичила в сусідки. Бруд чавкав під ногами, йти було важко.
Біля дому Авдоті її наздогнав Балуй — брудний, мокрий, але радісний, з веселим гавкотом і махаючим хвостом.
– Ну чого радієш, песику, – схлипнула Наталя. – Сам урятувався, а мої кошенята… Мія… – і знову заплакала.
– Наталю Петрівно, ти додому? – визирнула Авдотя.
– Йду, Авдотю, – тяжко зітхнувши, кивнула вона.
– А чого це сльози? Майно шкода? – підійшла ближче сусідка.
– Ні, шкода кішку. Мію з кошенятами… – голос затремтів.
– Слухай, ти до Михалича зайди. У нього для тебе дещо є, – загадково усміхнулась Авдотя.
Наталія, нічого не розуміючи, пішла далі. Біля хвіртки покликала. На ґанку сидів Василь.
«Ну хоч ти живий. А Мія…» – знову покотилися сльози.
З дому вийшла Маша.
– Наталю, не сумуй. Головне — ми живі!
Учителька не встигла й слова сказати, як з’явився Михалич із великою корзиною. Підійшов, поставив її і сказав:
– Забирай своїх бешкетників. У Василя вже око сіпається. І Балуєві подякуй. Це він твою Мію врятував. Двох витягнули. Одного не встигли, пробач…
Наталія пригорнула корзинку до грудей, не в змозі стримати сліз.
Наступного дня вона прийшла до Авдоті з одним із кошенят.
– Не знаю, кого з них ніс Балуй, але думаю, він подружиться з дівчинкою. Візьми, Авдотю.
До них одразу підбіг пес, понюхав кошеня, пирхнув і махнув хвостом.
– Дивись, схвалює, – усміхнулась Авдотя, приймаючи подарунок.
– Дякую тобі, Балує, – низько вклонилася йому Наталія Петрівна.
