😞 «Щодня він рився в моєму смітнику. 😵💫 Але одного дня він постукав у мої двері й простягнув записку, яка змінила все моє життя.» ✉️👇
— Знову той хлопчик біля смітника! — пробурмотіла Марта, виглядаючи у вікно. — Щодня те саме. Невже його батьки не бачать, чим він займається?
Внизу хлопчик років десяти методично перевертав сміттєві пакети палицею, ніби шукав щось конкретне. Його обличчя було брудне, рукави закатані, волосся скуйовджене. А погляд — зосереджений, майже дорослий.
Марта закотила очі, але не змогла довго відвести погляд — у грудях щось стиснулося. Через годину вона вийшла з пакетом і підійшла до нього:
— Що ти шукаєш, любчику?
Хлопчик підвів голову й здивовано моргнув.
— Метал. Іноді… щось корисне.
— Для чого?
— Для нас. Нас троє: я, мама і кіт. У мами з роботою погано… Я допомагаю.
Він нічого не просив. Просто дивився їй в очі — щиро, відкрито. Вона кивнула й пішла.
Того вечора, вперше за багато років, Марта зварила суп — справжній, не з пакету, а як у молодості — з душею. Налила його в банку, загорнула в старий пакет і залишила біля дверей.
Наступного дня — знову. Хлопчик лише мовчки кивав на знак подяки. Іноді залишав їй маленькі записки з малюнками на лавці. На одній були вони удвох — вона й він. Підписано: «Дякую».
✉️ Одного дня він постукав у її двері. В руках у нього був зім’ятий конверт, який змінив усе її життя…
— Це для вас… Мама сказала передати. Сказала: «На випадок якщо…»
Марта відкрила конверт. Почерк був нерівний, ніби писали з останніх сил:
«Доброго дня. Якщо ви читаєте цей лист — значить, мене вже немає. Мого сина звати Лео. Йому десять. Він добрий, працьовитий і занадто серйозний для свого віку.
Будь ласка — не дайте йому залишитися самому. В нього більше нікого немає. Він сильний, але він ще дитина. Пробачте, що прошу. Але мені більше нема до кого звернутися.»
Марта закінчила читати — й тільки тоді помітила, що плаче. Лео стояв на порозі, нерухомо, міцно тримаючи ремінець рюкзака.
— Ти голодний? — м’яко спитала вона.
Він кивнув.
— Тоді заходь. У мене є суп. І місце…
Він не сказав ні слова. Але вперше — усміхнувся. Хоч трішки.
