Все почалося з дрібниці: фермер пішов у сарай за інструментом, а повернувся… з цілою охапкою писклявих кошенят. Вони були якісь надто кудлаті, колючі та похмурі — не схожі на звичайних сільських малюків. Перша думка була короткою, як спалах: «Тут щось явно не так». Через пару днів фермер уже не вірив своєму щастю — експерти повідомили, що ці «кошенята» коштують дорожче за гарний автомобіль.
Сталося це в самому серці Забайкалля. Звичайний чоловік у звичайний ранок зайшов до сараю — взяти знайомий інструмент. Рутинна справа, ніяких передчуттів. Він взагалі не любив цей сарай: запах сіна та сирости бив у ніс, зі стіни стирчав лист старого заліза, хтось знову перевернув коробку з цвяхами. Але цього разу щось було інакше: з глибини, звідки зазвичай лунав лише скрип дощок, почувся розпачливий писк — не мишиний, ні, скоріше крик про допомогу.
Фермер примружився, протер очі (як би не так — спав усього кілька годин після возні з трактором) і помітив у куті, де стіни були оббиті старим ватним ковдрою, чотири пухнасті клубки. На диво однакові, ніби степовий вітер сам підібрав їм забарвлення під траву. Вони не ховалися, а тиснулися один до одного, пищали й тремтіли. Матері-кішки поруч не було.
Навіть якщо серце в тебе — камінь, тут щось обов’язково коле. Без слів він обережно завернув малюків у стару ватну куртку і поніс у дім. Куртку — до батареї, сам — на кухню гріти молоко. Здавалося, ось вони з’їдять по ковтку й — як у кіно — очужають. Але кіно не сталося.
Кошенята відверталися від піпетки, фурчали на коров’яче молоко й демонстративно кривилися. Кожна спроба їх нагодувати закінчувалася ще більшою капітуляцією. Вони не їли. Ні в якому вигляді. Навіть битий мужик почав відчувати себе безпорадним.
Хтось би махнув рукою — ну, підкинули, буває. Але фермер відчув — щось тут неординарне. Пішов до сусідки, вона в нього всіх безпритульних котів підбирає, думав, може, вона підкаже. Але й вона лише розвела руками: «Це не до мене, таких уперше бачу».
Тоді в голову прийшла проста думка: якщо сам не знаєш — подзвони тому, хто знає. До найближчого заповідника було близько години по розбитій степовій дорозі. Але фермер навіть не вагався — засунув писклявих у коробку й поїхав, сподіваючись, що якщо там справлялися з лісами та ховрахами, то й з цими впораються.
На в’їзді його зустрів інспектор — впевнений, стриманий, одразу потиснув руку. Фермер поставив коробку на стіл, коротко пояснив суть. Інспектор обережно взяв одного звірятка, примружився. Покликав наукового співробітника. Той прийшов, глянув мовчки, потім — ветлікаря. Всі дивилися, переглядалися. Хтось зітхнув, але без паніки. Усі просто підходили, ніби перед ними — рідкість.
— Це манули, — нарешті промовив співробітник. Без пафосу, але з вагою в голосі.
Фермер мовчить. Чув, звісно, про манулів, але бачив хіба що на плакатах. Тепер усе складалося: поведінка, вигляд, реакція. Ці кошенята явно не прості. Манул — рідкісний хижак, у Червоній книзі значиться не для галочки. За останніми підрахунками, у всій Євразії залишилося не більше п’ятдесяти тисяч дорослих особин.
Тут же почалася консультація в режимі «надзвичайної ситуації». Для манулят не підійде звичайне молоко — їх мами годують зовсім інакше, з високою жирністю та мінімумом лактози. Від коров’ячого — лише шкода, і незворотня. Ні суміш, ні кефір — нічого не годиться.
У заповіднику не виявилося ні запасу потрібної суміші, ні «банку манулячого молока». Дзвонили до зоопарку, де пару років тому виходили одного малуленя. Там, по відеозв’язку, дали інструкції: спочатку електроліти, потім — по краплі фаршу, чітко за графіком, кожні дві-три години. Догляд — цілодобовий. Ваги, фіксація кожного грама. Усі мовчки. Лише робота.
Лише на третій день хтось помітив: мордочки посвітлішали, погляд став яснішим. Ветеринар сказав одне:
— Якщо протримаються тиждень — шанс є.
Манул — звір дикий, ніжний. Із десяти у природі виживають двоє. Інші не проходять відбір: хижаки, хвороби, холод.
З кожним днем малюки ставали активнішими й… злішими. Через тиждень двоє вже гарчали на всіх, хто підходив надто близько. Один пробував курячий фарш, інший вилизував шприц із молочною сумішшю. Справа пішла.
Але спокушатися не варто. Манули — не кішки. Навіть вигодувані, вони залишаються справжніми хижаками. У домашніх котів століттями вироблялася м’якість. У манулів — інстинкт: ховатися, не довіряти, за найменшої загрози — нападати. Приручити їх неможливо. Навіть у неволі — завжди дикі.
Інспектори пояснювали: манул, хоча й схожий на лінивого кота, відчуває світ інакше. Для нього людина — не друг, а необхідність. І якщо вже взаємодіяти, то строго за правилами.
Тим часом по окрузі пішла чутка: «четвірці» казково пощастило. Фермер не пройшов повз, врятував їх. І став прикладом: не все у світі треба вимірювати цінником. Не все на світі — товар.
Для науки — це золото. Виростити манула в неволі майже неможливо. А тут — четверо. Навіть якби їх переправили до зоопарку, процес зайняв би роки. Папери, дозволи, адаптація.
Хтось уже шепотів: скільки коштує така четвірка? Говорили, що на чорному ринку за мануленя дають півмільйона. Особливо за кордоном. Але офіційно продавати їх заборонено. Перевозити — теж. Та й навіщо? Ця тварина не виживає у клітці, навіть найкомфортабельнішій.
Фермер чув усе це, але брав участь у розмові більше як спостерігач. Коли його запитували, повернув би він їх чи продав, він відповідав просто:
— Та я їх навіть толком не знаю. Але якщо вибирати — нехай живуть, а не мучаться. Їм не в моєму домі бути.
Минув місяць. Манулят перевели до окремого вольєра. Вони гралися, але залишалися настороженими. Варто було почути сторонній звук — зникали у схованці. За ними спостерігали вчені, фіксували кожен крок. Експеримент визнали успішним: вони вижили.
Через кілька місяців, переконавшись у розвитку потрібних інстинктів, тварин випустили в охоронювану зону степу. Там, де їх ніхто не чіпатиме, де вони зможуть жити за своїми правилами.
Минув рік. Фермер, розбираючи хлам у своєму сараї, інколи посміхався, згадуючи, як усе почалося з писку в куті. Як у його звичайний день увірвалися четверо дивних, нахабних, надто диких для життя в домі малюків. Інколи він заходив на сайт заповідника — раптом оновлення, фотографії, новини. Хотілося вірити, що хоча б один із них виріс, залишився живим і бігає зараз степами — як належить справжньому манулу.