Це сталося у січні, в найлютіший мороз за довгі роки. Снігу по коліно, повітря — наче лезо, вітер такий, що вдихнути боляче.
Наша деревушка — крихітна, майже загублена на околиці, на той момент уже майже обезлюділа. Хто поїхав до дітей у місто, хто — у інший світ. Залишилися ті, кому й піти нікуди. Я — з таких.
Після смерті чоловіка і того, як діти роз’їхалися, дім спорожнів не лише зовні, а й ніби зсередини. Стіни, колись наповнені голосами, замовкли. Я топила піч, готувала собі скромну їжу — суп, кашу, яйця. Кришила хліб пташкам на підвіконні. Час проводила з книгами — старими, зачитаними, з кутиками, позначеними колись. Телевізор майже не вмикала — там шум, а не слова.
У тиші починала чути, як дім зітхає під вітром, як завиває за трубою завірюха, як дерев’яні дошки стогнуть від морозу.
А потім з’явився він.
Я почула шкряботіння біля ганку. Подумала: може, сорока бешкетує чи сусідський кіт. Але звук був інший — ледь чутний, наче хтось дряпається з останніх сил. Я розчинила двері — мороз наче вдарив по обличчю. Глянула вниз — і завмерла.
У заметі сиділа крихітна, чорна, брудна істота. Не кіт — тінь. Але очі… сяючі, яскраво-жовті, немов у сови. Вони дивилися просто на мене. Не благально, а з викликом. Наче казали: «Я дійшов. Бери або жени. Але далі — ніяк».
Одна передня лапа була відсутня. Рана стара, затягнута грубою кіркою, без крові, зі шрамом. Шерсть клаптями, у реп’яхах і бруді. Кістки стирчать. Лише Бог знає, що він пережив, скільки йшов до мого дому.
Я постояла, ковтнула клубок у горлі й спустилася вниз. Він не ворухнувся. Не втік, не зашипів, не згорнувся клубком. Лише злегка здригнувся, коли я простягнула руку, і знову завмер.
Я підняла його й занесла до хати. Він був легший за пір’їнку. Подумала: «Не переживе. До ранку не дотягне». Але поклала його на килимок біля печі, постелила стару підстилку, поставила воду й трохи курятини. Він не доторкнувся. Просто лежав. Важко дихав, наче кожен подих був подвигом.
Я сіла поруч. Вдивлялася в нього. І раптом зрозуміла: він — як я. Утомлений, покалічений, але ще живий. Ще тримається.
Цілий тиждень я доглядала його, як немовля. Їла поряд — щоб не почувався самотнім. Розмовляла з ним. Ділилася тим, як минув день, скаржилася на здоров’я, згадувала чоловіка, якого й досі кликала уві сні. Він слухав. По-справжньому. Часом розплющував очі, ніби шепотів: «Я поруч. Ти не одна».
За кілька днів він уперше попив води. Потім — лизнув мій палець із кашею. А згодом спробував підвестися. Став, похитнувся, знову опустився. Але не здався. Наступного дня — нова спроба. І вдалося. Він підвівся. Кульгав, ішов невпевнено, але йшов.
Я назвала його Дивом. Бо інакше й не назвеш.
Від того дня він був усюди зі мною. У курнику, на веранді, в коморі. Спав у мене в ногах, і якщо я поверталася — тихо нявчав, ніби запитував: «Ти зі мною?» А коли я плакала, особливо ввечері, він підходив, притискався й дивився в очі.
Він став для мене зціленням. Віддзеркаленням. Сенсом.
Сусідка, тітка Галя, хитала головою:
— Любко, ти зовсім? Їх на вулиці — повно. Нащо він тобі?
А я лише знизувала плечима. Як їй пояснити, що цей чорний, покалічений кіт урятував мене? Що з його приходом я знову почала жити, а не просто існувати?
Навесні він грівся на ґанку, ловив метеликів. Учився бігати по-своєму — на трьох лапах. Спершу спотикався, але швидко освоївся. Почав навіть полювати — якось приніс мишу. Гордий. Показав — і пішов спати.
Одного разу він зник на цілий день. Я вся змучилася, шукала в окрузі, кликала, ходила по лісі. Повернувся ввечері — з подряпаною мордою, але з ходою переможця. Видно, навідував минуле чи розбирався з кимось. А потім три доби проспав, майже не встаючи.
Він прожив зі мною п’ять років. Не просто вижив, а саме жив. Із власними звичками, настроєм, характером. Любив гречку з маслом, ненавидів пилосос, ховався від грози — під ковдрою, а якщо я поруч, то під пахвою.
Від того дня він був усюди зі мною. У курнику, на веранді, в коморі. Спав у мене в ногах, і якщо я поверталася — тихо нявчав, ніби запитував: «Ти зі мною?» А коли я плакала, особливо ввечері, він підходив, притискався й дивився в очі.
Він став для мене зціленням. Віддзеркаленням. Сенсом.
Сусідка, тітка Галя, хитала головою:
— Любко, ти зовсім? Їх на вулиці — повно. Нащо він тобі?
А я лише знизувала плечима. Як їй пояснити, що цей чорний, покалічений кіт урятував мене? Що з його приходом я знову почала жити, а не просто існувати?
Навесні він грівся на ґанку, ловив метеликів. Учився бігати по-своєму — на трьох лапах. Спершу спотикався, але швидко освоївся. Почав навіть полювати — якось приніс мишу. Гордий. Показав — і пішов спати.
Одного разу він зник на цілий день. Я вся змучилася, шукала в окрузі, кликала, ходила по лісі. Повернувся ввечері — з подряпаною мордою, але з ходою переможця. Видно, навідував минуле чи розбирався з кимось. А потім три доби проспав, майже не встаючи.
Він прожив зі мною п’ять років. Не просто вижив, а саме жив. Із власними звичками, настроєм, характером. Любив гречку з маслом, ненавидів пилосос, ховався від грози — під ковдрою, а якщо я поруч, то під пахвою.
