Прийшовши на могилу чоловіка, вдова помітила величезну яму прямо біля надгробка: вона заглянула вглиб отвору — і жахнулась побаченого 😱😱
Щонеділі вдова приходила до нього. Минув майже рік відтоді, як чоловік пішов, але вона не пропустила жодного тижня. Чорна сукня, чорна хустка, свіжі квіти — усе було, як завжди. Лише на душі ставало дедалі важче. Сьогодні, як і зазвичай, вона несла в руках оберемок гладіолусів і тихо ступала гравієм між рядами могил.
Але щойно вона підійшла до могили чоловіка, щось здалося дивним. Спершу вона подумала, що це гра світла. Потім примружилася — і серце пішло в п’яти. Біля самої плити, майже під квітами, була темна, нерівна діра в землі. Наче хтось копав зсередини. Або… ззовні?
Жінка різко зупинилася, насилу стримуючи тремтіння. Квіти вислизнули з її рук і впали біля ями. Груди стиснуло, ніби повітря стало менше. Вона зробила крок уперед і повільно опустилася на коліна. Земля навколо була пухка, ніби нещодавно потривожена. Її долоня мимоволі торкнулася плити, наче шукала опори у чоловіка навіть після смерті.
— Цього не може бути… — прошепотіла вона. — Невже хтось намагався відкрити могилу?
У голові промайнули тривожні думки. Звідки ця яма? Чому саме тут? А що, як…? Вона зазирнула вглиб отвору — і відчула, як страх повільно повзе хребтом угору. І раптом вдова побачила дещо дуже жахливе й немислиме 😱😱
Продовження — у першому коментарі 👇👇
Але потім вона помітила на краю отвору невеликі сліди. Гострі, наче кігті, але надто маленькі для хижака. Згадавши стару книгу, яку чоловік часто читав їхнім онукам — про підземні тунелі та кротів — вона нахилилася нижче.
Тунель справді йшов углиб, але не прямо вниз, а трохи вбік. Це був не людський прохід. І точно не зловмисний намір.
— Кроти… — прошепотіла вона, з полегшенням зітхнувши. — Маленькі, дурненькі кроти…
Вона сіла просто на траву, вперше за багато місяців дозволивши собі усміхнутись. Ця яма, яка спершу викликала тваринний жах, виявилась лише витівкою природи.
Прийшовши на могилу чоловіка, вдова помітила величезну яму прямо біля надгробка: вона заглянула вглиб отвору — і жахнулась побаченого.
І ніби на іронію, саме ця яма нагадала вдові: життя не зупиняється. Навіть на кладовищі, під квітами й камінням, воно триває — повзе, риє, дихає.
Вона поправила хустку, обережно розгладила землю біля краю тунелю, поклала квіти назад і тихо сказала:
— Ти б посміявся, правда? Уявляю, як би ти з мене пожартував.
