Коли я вийшла на сходовий майданчик викинути сміття, він усе ще сидів біля самісіньких дверей. Мій Арчі. Рудий, поважний, з білосніжною «жилеткою» на грудях і тим самим ледачим, майже насмішкуватим поглядом. Наче це не він кілька годин тому влетів на кухню й скинув кришку з каструлі. Я кивнула — він навіть вухом не повів.
На зворотному шляху килимок був порожній.
Тоді я не запанікувала. Ну, мало що — міг спуститися поверхом нижче, влягтися біля чужих дверей, як бувало. Я покликала. Обійшла майданчики. Перевірила сходи. Вийшла у двір. Порожньо.
Арчі ніколи не йшов далеко. У нього був свій чіткий маршрут: під’їзд, лавочка біля входу, кущ із котячою м’ятою — і додому. Його не цікавили ані машини, ані голуби, ані інші коти. Він був спостерігачем. І тут раптом зник.
До вечора я обійшла весь двір. Кликала, свистіла, трясла пакетом із кормом, почуваючись дурною. Але відгукнутися було нікому. Тільки літні сусіди співчутливо переглядалися:
— Досі не з’явився?
— Уже день, як немає.
— Ну, буває, коти… самі по собі…
Ні. Він не був просто котом. Він був домашнім. Своїм. Жодного разу за сім років не зникав.
На третій день я почала розвішувати оголошення. На кожному — фото: Арчі на підвіконні, Арчі згорнувся клубочком, Арчі дивиться в камеру тим самим незадоволеним поглядом. Телефонували. Цікавилися. Один чоловік стверджував, що бачив схожого на ринку в іншому районі. Я поїхала. Витратила годину. Виявилося — пес. Рудий. Але не Арчі.
За тиждень мені розповіли, що в під’їзді почали з’являтися якісь підлітки. Один навіть питав у мешканців, чий це кіт сидить біля п’ятого поверху. Казав: «ручний, спокійний, певно, дорогий…»
— Думаєш, забрали?
— Схоже на те, — відповіла я. І вперше не змогла стримати сліз.
Минув місяць. Потім ще один. Я намагалася відволіктися: займалась справами, ходила на роботу, прислухалась, як за дверима цокають підбори й грюкають двері. Щоразу серце стискалося — раптом він? Але ні.
Миску з часом прибрала. А от підстилку залишила. Прала, сушила, знову стелила. Нехай буде. А раптом…
Одного разу подруга притягла кошеня. Сіреньке, моторне, постійно пищало.
— Ну не можеш же ти бути так одна, наче в тебе жалоба, — сказала вона.
Я залишила малюка. Назвала Плюшею. Він був пустотливий, ласкавий, кумедний. Але не Арчі. Щоразу, коли я його гладила, у грудях відгукувалась порожнеча. Не тому, що кошеня було не те. А тому, що серце все ще пам’ятало колишнього.
Минув майже рік. Зима. Замети по коліно, ожеледиця. Я поверталася з роботи, тягла важку сумку, лаялась на слизькі сходинки й думала, що знову забула купити чай. І раптом — почулося тихе шкряботіння. Ледь вловиме, майже примарне.
Я завмерла. Підійшла до дверей. Відчинила.
Він.
На килимку сидів Арчі. Худющий, увесь у бруді, вуха обморожені, лапи тремтять. А в очах… той самий погляд. Наче докір: «Ну і де ж ти була весь цей час?»
Я не повірила одразу. Присіла. Простягнула руку.
— Арчі?..
Він не нявкнув. Просто повільно встав, підійшов і ткнувся мені лобом у долоню.
Я заплакала. Просто там, у під’їзді, з сумкою і хлібом, у пуховику. Сльози текли самі. А він терся і терся, ніби й сам не вірив, що повернувся додому.
Я впустила його. Тепла вода. Ванна. Їжа. Він їв, ніби ніколи раніше не їв. А потім забрався в крісло й заснув. Одразу. Клубочком.
Пізніше ми пішли до ветеринара. Хвіст — обморожений, кінчик ампутували. Пара зубів — зламані. Організм — виснажений. Шрами, синці. Але живий. Живий!
— Його точно хтось тримав, — сказав ветеринар. — Дуже ручний і надто пошарпаний. Скоріше за все, викрали. Потім або викинули, або втік. Але дорогу додому — знайшов.
— Сам повернувся…
— Таке буває, хоч і рідко. У них нюх, пам’ять. Ми навіть не уявляємо, наскільки вони розумні.
Відтоді він спить тільки в моєму ліжку. До підстилки не торкається. На вулицю не рветься. Плюшу спершу ганяв, але потім змирився. Зараз їдять із однієї миски, вмивають одне одного, як брати.
Іноді я думаю: а що, якби я тоді не відчинила двері? А якби прийшла пізніше?
Але він дочекався. Сам. Майже через рік. Слабкий, худий, але живий.
Тепер, виходячи на сходи навіть на хвилину, я завжди перевіряю — двері точно зачинені?
Завжди.
Якщо у вас також була подібна історія — напишіть у коментарях. Ваші історії важливі.