Дівчина запізнилася на співбесіду, бо допомогла літньому чоловіку — але коли вона прийшла в офіс, мало не зомліла від побаченого 😱😱
Анна поспішала на співбесіду. Це була не просто робота — це була робота її мрії, шанс змінити життя і вирватися з нескінченного кола підробітків.
Вона майже дісталася до перехрестя, як раптом почула крик і різке гальмування автівок. На іншому боці дороги літній чоловік раптом захитався, схопився за груди і повільно впав на асфальт. Водії сигналили, хтось кричав з вікна, перехожі поспішали повз, відвертаючи погляд — наче сподівалися, що якщо не звертати уваги, то надзвичайна ситуація просто зникне.
Анна зупинилася. У голові все кричало: «Ти запізнишся! Біжи!» Але вона кинулася через дорогу й опустилася навколішки біля чоловіка.
— З вами все добре? — тремтячим голосом запитала вона, поклавши руку йому на плече.
Старенький дихав уривчасто, очі були напівзаплющені. Він слабко вказав на свою кишеню:
— Таблетки… у гаманці…
Анна затамувала подих і тремтячими пальцями почала ритися в його зношеній шкіряній сумці. Нарешті намацала маленький флакон. Вона швидко дістала таблетку, обережно поклала її в рот чоловіку і допомогла проковтнути.
— Дихайте… спокійно… Все буде добре, — прошепотіла вона, стримуючи сльози й страх.
Минуло кілька хвилин. Дихання чоловіка вирівнялося, колір обличчя повернувся. Він розплющив очі й подивився на Анну з вдячністю.
— Ти врятувала мені життя… — прошепотів він. — Як я можу тобі віддячити?
Анна всміхнулася, але раптом підскочила, ніби прокинулася зі сну:
— О ні… Я запізнилася…
Вона пробурмотіла вибачення і побігла до метро, відчуваючи, як серце стискається від відчаю. Ось і все. Шанс втрачено. Другої спроби не буде.
І все ж вона прийшла до офісу — просто щоб знати, що зробила все можливе. Коли Анна нарешті прибула в офіс, вона мало не зомліла від того, що побачила…
Коли вона дійшла до рецепції, секретарка зустріла її з привітною усмішкою й сказала:
— Вибачте, але керівництво трохи затримується. Присядьте, будь ласка.
Анна ледь не зітхнула з полегшенням. Вона сіла, міцно стиснувши в руках портфель, і відчула, як напруга повільно починає відступати.
Пів години потому двері відчинилися. Увійшов… той самий літній чоловік. Поголений, у вишуканому костюмі, впевнено спирався на тростину. Анна застигла на місці.
— Доброго ранку, — звернувся він до всіх. — Я — власник цієї компанії. Вибачте за запізнення. Мені потрібно було вирішити… одну надзвичайно важливу справу.
Він повернувся до Анни, усміхнувся й кивнув:
— А ось і вона — та, яка не побоялася зупинитися, коли всі інші відверталися. Та, хто насправді розуміє, що таке відповідальність, сміливість і людяність. Анно, ми хотіли б, щоб ви якомога швидше почали працювати з нами. Ви вже довели, що достойні цього.
Анна не могла повірити своїм вухам. На очі навернулися сльози. Вона врятувала життя… і несподівано врятувала себе.