Мати пішла в середу вдень і веліла дочки на вулицю не висовуватися. Коли Полінка лягала спати, грубка була ще теплою, а на ранок будинок вже вистил.
Матері не було, дівчинка вибралася з-під ковдри, сунула ноги в валянки і побігла на кухню. Тут нічого не змінилося.
На столі стояла закопчена каструля. У ній-Полінка пам’ятала-лежали чотири картоплі, зварені в мундирі. Дві дівчинка з’їла вчора перед сном. На підлозі стояло майже повне відро води.
Полінка почистила дві картоплини і поснідала, вмочуючи їх в сіль і запиваючи водою. З підпілля тягнуло холодом, і дівчинка знову забралася в ліжко.
Вона лежала під ковдрою і прислухалася до звуків, що доносилися з вулиці. Полінка чекала, коли грюкне хвіртка і прийде мати. Вона затопить піч, і в будинку стане тепло. Мама зварить картоплі, і висипле її на стіл, а Полінка буде катати її гарячу, щоб вона швидше охолола.
Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою, і Полінка з’їла їх, запиваючи гарячим чаєм. Зараз немає ні пиріжків, ні чаю, а головне – за вікнами вже темніє, а мама все ще не прийшла.
Поки зовсім не стемніло, дівчинка пробралася на кухню і доїла картоплю, що залишилася, зачерпнула кухоль води і поставила на стілець поруч з ліжком. Потім вона загорнулася в стару материну толстовку, натягнула на голову капюшон і знову забралася під ковдру.
За вікнами було темно, в будинку холодно. Полінка, маленька дівчинка шести років, лежала в ліжку під старою ковдрою, намагаючись зігрітися, і чекала, коли повернеться мати.
Вранці нічого не змінилося, хіба що в будинку було ще холодніше і їсти було нічого.
Полінка притягла з коридору п’ять полін-їй довелося для цього сходити туди два рази. Потім дівчинка підтягла до печі табуретку, встала на неї і кочергою відкрила заслінку. Правда, вийшло це не з першого разу, і на дівчинку посипалися зверху пластівці сажі і якась труха.
Полінка не раз бачила, як мати розтоплює піч, і вона намагалася робити все точно так же. Спочатку поклала в піч два Поліна, потім відірвала від старої газети кілька листків, зім’яла і встромила їх між полінами, а зверху поклала суху бересту, а на неї ще поліно. Потім підпалила папір і бересту. А коли зайнялися Поліна, засунула в піч ще два і закрила дверцята.
Після цього Полінка вимила з десяток сирих картоплин, поклала їх в чавун, залила водою і, вставши на табуретку, засунула його в під печі.
Дівчинка втомилася, поки все це робила, але їй здалося, що в кімнаті стало тепліше. Тепер треба було чекати, поки піч як слід зігріє будинок і звариться картопля.
Колись у Полінки був тато, але вона його не пам’ятала. Він зібрав свої речі і поїхав в місто, тому що мама часто йшла в гості до своїх подруг і, як говорила бабуся, «заливала очі».
Поки була жива бабуся, Полінці жилося добре. У будинку завжди було чисто, тепло і пахло пирогами. Бабуся часто пекла пироги з капустою, з морквою, з ягодами.
А ще вона готувала в чавунці смачну пшоняну кашу – ставила перед Полінкою тарілку і поруч – кухоль топленого молока.
Тоді в будинку був телевізор. І Полінка дивилася Мультфільми, а бабуся – кіно, яке називалося дивним словом – «серіали».
Без бабусі стало зовсім погано. Мама йшла вдень і поверталася вночі, коли Полінка вже спала. Вдома часто не було їжі, і дівчинка задовольнялася вареною картоплею і хлібом.
Минулої весни мама не посадила город, тому в цьому році навіть картоплі було мало. Куди подівся телевізор, Полінка не знала. Так надовго, як цього разу, мама ще не йшла.
У будинку стало тепло, картопля зварилася. Полінка знайшла в шафі на кухні пляшку з соняшниковою олією. Масла було мало – всього столова ложка, але Гаряча картопля з маслом – набагато смачніше, ніж холодна без всього.
Заваривши в гуртку малиновий лист, Полінка напилася гарячого чаю, і їй стало жарко. Вона зняла материнську толстовку, лягла на ліжко і заснула.
Прокинулася дівчинка від шуму. У кімнаті розмовляли сусіди-баба Маша і дід Єгор і ще якийсь незнайомий чоловік.
- Захарівна, – звернувся незнайомець до баби Маші, – ти тоді на пару днів візьми дівчинку до себе, батькові я подзвонив-він в неділю приїде.
Зараз з району слідчий і лікар прибудуть. Я їх тут почекаю.
Баба Маша пошукала, у що одягнути Полінку, нічого не знайшовши, одягла на неї ту ж материну толстовку, а зверху замотала старим бабусиним хусткою.
Коли вони вийшли в коридор, Полінка побачила, що близько дровітниці лежить щось, прикрите двома мішками. З-під одного стирчала нога, взута в материн черевик.
Баба Маша привела Полінку до себе в будинок і веліла чоловікові затопити баню. Вона вимила дівчинку, гарненько попарила її березовим віником, загорнула у великий рушник, посадила в передбаннику і веліла чекати. Через кілька хвилин повернулася з чистим одягом.
Полінка сиділа за столом в Байковій піжамі, вовняних шкарпетках. На голові її був пов’язаний білий в блакитну цяточку хустку. Перед дівчинкою стояла тарілка з борщем.
До кімнати увійшла жінка, подивилася на Полінку, важко зітхнула.
- Ось, Марія Захарівна, – простягнула вона бабі Маші великий пакет,-деякі дрібнички для дівчинки. Мої-то вже виросли. Тут і курточка зимова є. Горе-то яке.
- Спасибі, Катя, – відповіла їй баба Маша і повернулася до Полінці, – поїла? Підемо, я тобі в тій кімнаті Мультфільми включу.
У цей день і на наступний до Марії Захарівні приходили ще кілька жінок. З уривків розмов Полінка зрозуміла, що маму знайшли замерзлою в заметі абсолютно випадково. А ще-хтось подзвонив її татові, і він скоро приїде.
Полінка шкодувала маму і сумувала за нею. Вночі вона тихенько, щоб ніхто не чув плакала, сховавшись з головою ковдрою.
Приїхав батько. Полінка з цікавістю дивилася на високого темноволосого чоловіка, якого вона зовсім не пам’ятала. Вона трохи побоювалася його і тому цуралася. Він теж дивився на дівчинку і тільки один раз, при знайомстві, якось ніяково погладив її по голові.
Батько не міг довго затриматися, тому вони пішли наступного дня. Перед від’їздом він закрив віконниці, дошками хрест-навхрест забив вікна і двері і попросив сусідів наглядати за будинком.
Баба Маша на прощання сказала Полінці:
- У батька є дружина-Валентина. Вона буде тобі матір’ю. Ти її в усьому слухайся, не переч. По дому допомагай. Тоді вона тебе любити буде. Крім батька, у тебе нікого немає, і іншого будинку, крім батьківського, теж немає.
Але Валентина Полінку так і не полюбила. Своїх дітей у жінки не було, і вона, напевно, не знала, як це – любити дітей. Але дівчинку Валентина не ображала. Стежила за тим, щоб Полінка завжди була акуратно одягнена, правда, нові речі купувала дуже рідко, задовольняючись тим, що віддавали їй для дівчинки колеги і знайомі.
Відразу, як тільки батько привіз Полінку, Валентина “поклопоталася” і влаштувала дівчинку в садок. Вранці відводила, ввечері після роботи забирала. Вдома відразу починала займатися вечерею або іншими господарськими справами, а Полінка сиділа у себе в кімнаті і дивилася у вікно або малювала.
Батько теж не часто розмовляв з дочкою, вважав, що все, що потрібно, він для неї робить: сита, одягнена – взута – що ще?
Коли Полінка пішла в школу, вона теж не доставляла ніяких турбот ні батькові, ні Валентині. Вчилася нормально, а основному на Четвірки, а з математики, фізики та хімії у неї були трійки. Але вчителі говорили, що дівчинка старається, просто точні предмети їй не даються.
Зате вона була першою на уроках праці, особливо коли дівчатка що-небудь шили, в’язали або вишивали. Навіть вчителька дивувалася, як спритно у Полінки все виходить. Ольга Юріївна тільки покаже новий шов або візерунок, Поліна за нею повторює, ніби вже давно все вміє і знає.
Так і жила Поліна в родині батька: років з десяти сама прибирала квартиру, могла перегладити гору білизни, а з тринадцяти років готувала на всю сім’ю. З Валентиною вони спілкувалися тільки по господарських справах, але Поліні, здавалося, більшого і не треба було.
Батько був задоволений, що вдома було спокійно, ніяких криз підліткового віку, якими лякали його колеги, що мають дочок. А мовчазність і нетовариськість дочки він вважав рисою її характеру.
Після дев’ятого класу Поліна сказала, що хоче вступити до коледжу і вивчитися на закрійника і кравця. Батько сходив з нею в промислово-економічний коледж, вони подали документи, і з вересня Поліна почала вчитися.
Вона так само виконувала багато роботи по дому, але зараз ще стала шити. У Валентини була стара швейна машинка, Поліна налагодила її, і тепер не було проблем, якщо треба було підрубати рушники, зшити нові штори або виконати ремонт одягу. Дівчина все це робила сама. До неї стали звертатися сусіди – кому штани вкоротити, кому постільна білизна нестандартного розміру зшити. Брала вона недорого, але гроші ці не витрачала – збирала.
Три роки пролетіли непомітно. Закінчилося навчання, Поліні виповнилося вісімнадцять років.
Несподівано для батька дівчина заявила, що хоче повернутися в рідне село.
- Хіба тобі погано тут? Чому ти їдеш? – запитав батько.
- Ви виростили мене, і я вам дуже вдячна. Але далі я сама.
Свій будинок Поліна ледве знайшла. Її село, на відміну від багатьох інших, не вмирала, а навпаки, росла – поруч кілька років тому пройшла нова дорога, з’явилися нові жителі, побудували нові будинки.
Будинок, який раніше здавався Поліні величезним, тепер виглядав як непоказна хатинка на тлі виросли двоповерхових котеджів. Правда, кілька сусідніх будинків залишилися колишніми. Ось з одного боку будинок баби Маші, а з іншого – Діда Єгора. Цікаво, чи живі вони?
Поліна відкрила хвіртку-та скрипіла так само, як в той час, коли маленька Полінка прислухаючись до цього скрипу, чекаючи мати.
Дівчина піднялася на ганок. “Без інструментів в будинок не потрапити”, – подумала вона.
Залишивши речі на ганку, вона пішла до будинку баби Маші. Поліна увійшла в хвіртку і побачила літню жінку, яка полола клумбу з квітами.
- Здрастуйте, – сказала Поліна.
Жінка випросталася і пильно подивилася на дівчину:
- Здрастуйте, – відповіла вона. – Ви хто ж будете? Обличчя начебто знайоме…
- Марія Захарівна, це ж я, Полінко.
- І правда, Полінко! А як на матір-то схожа! – вигукнула баба Маша. – Приїхала!
- Приїхала, та тільки в будинок потрапити не можу. Чи немає у вас якого-небудь обценьки або ще чого-небудь, щоб дошки відірвати? – запитала Поліна.
- Зараз, постривай! – сказала вона і крикнула в бік будинку: “Захар! Іди-но сюди!»
На ганок вийшов хлопець років двадцяти.
- Онучок! Візьми який-небудь інструмент, допоможи сусідці будинок відкрити.
Через годину всі вікна і двері були відкриті, і Поліна увійшла в будинок, в якому не була дванадцять років. Ось тут, в коридорі лежала мати, коли вона в останній раз бачила її, вірніше її ноги, взуті в коричневі черевики зі збитими носами.
Ось ковдра на ліжку, під якою вона намагалася зігрітися. Відро, чавунець, закопчена каструля. Поліна ніби знову повернулася на дванадцять років назад.
Вона згадала наказ баби Маші: “поводься добре, і тебе будуть любити. Ніякого іншого будинку, крім батьківського, у тебе немає”»
“Як же ні? Ось він, старий, з похиленим ганком, але такий рідний! – подумала Поліна. – Тут я буду щаслива!»
Майже тиждень вона мила, чистила, прала, фарбувала. Знайшла пічника в сусідньому селі – він прочистив трубу і налагодив піч, а Поліна її побілила. Викинула купу старого мотлоху з комори і з горища, повісила нові фіранки.
Захар допоміг їй поправити ганок і завалився в декількох місцях паркан.
І весь цей час до її будинку приходили жителі села – ті, що пам’ятали її і її мати, дивувалися, що вона з міста вирішила переїхати сюди.
Батько, напевно, не впізнав би свою мовчазну, нетовариську дочку – з обличчя Поліни не сходила посмішка. Вона була балакуча і доброзичлива.
Місцевий тракторист зорав їй город, і хоча було вже пізно, але Поліна під керівництвом Марії Захарівни змогла дещо посадити і привести в порядок ягідні кущі.
- Нічого, в цьому році ти з розсадою запізнилася, а в наступному посадиш все, що потрібно, – говорила баба Маша.
Закінчивши з будинком, Поліна влаштувалася на роботу – поки не за фахом. Не було в селі Ательє, де вона могла б працювати, і швейної машинки у неї не було. Тому пішла вона працювати на пошту. І не за склом сидіти, а розвозити пошту по трьох сусідніх селах.
Видали їй казенний велосипед, і поїхала Поліна крутити педалі: до одного села – два кілометри, до іншого – три.
З першої зарплати купила собі швейну машинку, з другої – оверлок. Стала шити-спочатку для будинку, потім і замовники знайшлися. Трохи, звичайно, село-не місто, але потроху і в сусідніх селах про неї дізналися. Стали люди приходити.
А через пару років пошту розвозив вже інший листоноша – Поліні городу і заробітку на Шиття цілком вистачало. Тим більше що на велосипеді їй вже важко було їздити – вони з Захаром, за якого Поліна заміж вийшла, чекали первістка.
З батьком і Валентиною Поліна спілкувалася, вони на весілля приїжджали, звали молодих в місто. Але ті відмовилися:
- Мій дім тут, – сказала Поліна.