До десятої ранку потік людей біля метро почав рідшати. Натовп, що ще недавно вирував біля виходу з підземки, поступово розсіявся. І тоді біля входу стало видно літню жінку в поношеному старому пальті — наче з минулого, з епохи, якої більше не існує. Таких нині рідко зустрінеш у мегаполісах, де навіть у похилому віці намагаються виглядати, як з обкладинки. А ця бабуся — ніби з вісімдесятих, з інших часів і іншого укладу.
Вона щось тихо казала перехожим і простягала їм невеличкий вузлик. Люди переважно відходили вбік, не дослухавши. Навіть поліцейські, що проходили повз, лише побіжно кинули на неї погляд і пішли далі — хай стоїть, не заважає, можливо, заробить собі на хліб.
Цього ранку з роботи повертався Сергій. Після нічної зміни хотілося тільки одного — впасти в ліжко й не вставати до вечора. У навушниках гриміла музика, у голові гупала втома. Але, помітивши, як у бабусі заворушилися губи, хлопець машинально зняв навушники — виховання взяло своє, попри втому. Рука мимоволі пошарила по кишенях — може, десь завалялася дрібнота, щоб хоч якось допомогти.
Але бабуся не просила грошей.
— Візьми кошенятко, синочку, — тихо промовила вона і простягла згорток. Усередині тихенько пищали пухнасті клубочки.
— Який же я вам синочку, бабусю? Мені ж скоро двадцять п’ять, — усміхнувся Сергій. — За скільки віддаєте?
— Та не продаю я. Просто так роздаю, — відповіла жінка і злегка знизала плечима. — Моя Маруська принесла малюків, а мені куди їх дівати? Сама вже стара, хто знає, скільки ще протягну… Не встигну — а їхня доля куди? От і намагаюся всіх у добрі руки прилаштувати.
— Мені не можна, бабусю. Живу в орендованій квартирі, якщо хазяйка дізнається — вижене з речами, разом із котом.
Усмішка зникла з обличчя жінки. Вона притисла згорток до грудей і ніби одразу зменшилася на зріст, згорбилася, стала втомленою й тихою.
— Нікому не потрібні, — пробурмотіла вона ледь чутно. — Уже дві години стою…
Сергій кивнув, натягнув капюшон, знову вставив навушники й пішов геть. Пройшов кілька кроків — і раптом зупинився. Розвернувся.
Через тридцять хвилин він уже сидів в електричці. Дивився у вікно, не розуміючи, як так вийшло, що замість квартири й тиші він їде до батьків, добиратися до яких понад годину. На колінах у нього совався сірий пухнастий клубочок з розгубленими очима. Кошеня ще не знало, що з міського метро потрапило просто в квиток до щасливого життя. Що попереду на нього чекає не галаслива квартира із заборонами, а простір, сіно, сарай і справжня турбота.
Воно ще не знало, що батьки Сергія спершу обурюватимуться, хмуритимуться і казатимуть: «що це за сюрприз». Але потім загорнуть його в ковдру, поставлять біля батареї мисочку з молоком. І полюблять — по-справжньому, як частину родини.
