Квартира бабусі, така рідна і тепла за її життя, тепер нагадувала ринок. Усюди лунали чужі голоси, але ніхто не говорив про неї. Родичі, близькі й не дуже, зібралися на дев’ятий день, і замість спогадів про бабусю обговорювали, хто що забере.
— Синю вазу я візьму, вона нам дісталася по маминій лінії, — впевнено заявила тітка Віра, акуратно загортаючи річ у газету.
— А сервіз? Ти ж не проти, якщо я його заберу? — дядько Коля вже складав чашки в коробку.
Ніхто не питав думки Андрія. Він був тут, мов тінь: безробітний небіж, який перебивався випадковими підробітками. Невже він може претендувати на щось із спадщини?
Бабуся ніколи не вважала його невдахою. Телефонувала щонеділі, не пропускаючи жодного тижня. Вона завжди казала: «Ти обов’язково знайдеш своє. Я вірю в тебе, мій хороший». А тепер її не стало.
Андрій мовчки стояв біля стіни й дивився, як рідня ділила меблі та посуд, мов на ярмарку. Тим часом з-під крісла несміливо вибрався рудий кіт. Він ступав обережно, намагаючись бути непомітним, але його одразу помітили.
— Ой, а це хто тут у нас? — з відразою скривилася двоюрідна сестра Ірка.
— Це Сем, — тихо відповів Андрій. — Бабуся його ще кошеням з вулиці підібрала.
— А, це той, якого вона на всіх фото показувала? — згадала тітка Віра. — Кіт, звісно, хороший. Треба б його кудись прилаштувати.
— Та кинь ти. В притулок його відвезти й усе, — відмахнулася Ірка. — Ми ж квартиру продавати збираємось.
— А якщо я його заберу? — промовив Андрій.
У кімнаті запала тиша. Всі здивовано подивилися на нього, ніби він сказав щось дивне. Адже він відмовився від усього, що можна було б продати.
— Не сміши, — хмикнула Ірка. — У тебе й так зйомна кімната, куди тобі ще кота?
— Я впораюся, — твердо сказав він і подивився на Сема.
Кіт підійшов ближче і сів поряд, обвивши лапи хвостом. Його очі, сповнені надії, дивилися прямо на Андрія.
— Ти взагалі уявляєш, скільки з ним мороки? Їжа, лоток, лікування? — продовжувала Ірка.
— Я заберу його. Більше мені нічого не треба, — повторив Андрій.
Дядько Коля знизав плечима:
— Та нехай бере. Це ж просто кіт, не діаманти.
Тітка Віра уточнила:
— Він хоч охайний? В туалет проситься?
— Проситься. До кватирки. Вони з бабусею так домовилися. Я впораюся, не хвилюйтесь, — слабо усміхнувся Андрій.
— Ну і чудово, — підсумувала Ірка. — Нам же легше.
Андрій нахилився до кота:
— Ну що, Семе, поїхали?
Кіт трохи кивнув хвостом. Так Андрій став власником найнеочікуванішої спадщини — з хвостом і пухнастою надією в бурштинових очах.
Вони поїхали разом. У зйомній квартирі Сема чекав шафа, на яку він одразу видерся і не злазив два дні. Андрій говорив із ним щовечора, просто щоб не почуватися самотнім:
— Я розумію, друже. Тут тісно. І бабусі немає. Мені її теж не вистачає.
На третю ніч Сем прийшов до нього в ліжко. Вмостився на грудях і загуркотів, як моторчик.
— Привіт, малий, — прошепотів Андрій, обережно гладячи його по голові.
Сем відповів муркотінням. Саме цього звуку Андрієві найбільше бракувало. Наче він казав: «Все буде добре».
Роботи в нього не було. Остання підробітка закінчилася тиждень тому. Грошей ледь вистачало на житло. Щодня він повертався з співбесід ні з чим. Лише кіт зустрічав його з емоціями.
Щоправда, усе частіше з розгромом. То кружка розбита, то квітка перекинута. Шафи стали трасою для рудого урагану.
— Та що з тобою, а? — зітхав Андрій, прибираючи черговий погром.
Одного разу він жбурнув зі злості зім’ятий аркуш паперу — і Сем з азартом кинувся за ним. Приніс назад. І знову подивився: «Кидай ще».
— То ти, виявляється, сумуєш?
Іграшки в магазині були дорогі, тож Андрій почав майструвати сам. Зі старих футболок, коробок і шапок. Ідеї народжувалися одна за одною. А кіт оцінював кожну.
Якось зазирнув сусід Вася:
— Слухай, зроби таку штуку і моєму Барсику. Він уже всі шпалери зіпсував.
Так з’явилося перше замовлення. Потім друге. За тиждень дзвінки не припинялися. Люди передавали його номер одне одному.
Андрій створив сторінку «Іграшки від Сема». Кіт став обличчям його маленької справи. Він фотографував Сема з новими іграшками, викладав фото і розповідав історії. Підписники росли. Надходили нові замовлення.
— Сем, ти розумієш, що відбувається? — сміявся Андрій, спостерігаючи, як кіт ганяється за новою іграшкою. — Ми з тобою тепер — справжня команда.
Сем лише жмурився, задоволено муркочучи. Він знав: тепер у них усе вийде. Бо в кожного був друг, заради якого варто старатися.
Вперше за багато місяців Андрій засинав не з тривогою в душі і не з думками, як дотягнути до наступного переказу, а з хвилюванням — хотілося швидше реалізувати всі нові задуми. А зранку прокидався з бажанням одразу взятися за справу.
Сем завжди був поруч. Спав у ногах, муркотів під боком, будив вчасно і, звісно, тестував кожну нову іграшку. Іноді аж надто активно — Андрієві доводилося дещо переробляти з нуля.
— Без тебе нічого б не вийшло, — шепотів він, погладжуючи кота. — Ти ж знаєш це?
Сем муркотів у відповідь, і Андрій сприймав цей звук як найщирішу подяку.
На лютий хобі під назвою «Іграшки від Сема» стало майже справжнім бізнесом. Кількість замовлень зашкалювала, Андрій спав не більше шести годин на добу, але все одно не встигав усе зробити.
— Доведеться тимчасово закрити прийом, — сказав він, дивлячись на кота, що розвалився на підвіконні й спостерігав за снігом. — А то не впораємось.
Але за кілька днів сталося те, до чого він не був готовий…
Сусідка Васі, відома кошатниця і блогерка, зробила допис про те, як її гіперактивний сфінкс перестав рвати диван завдяки іграшкам Андрія. Під постом — фото, посилання й захоплені коментарі.
До вечора кількість підписників подвоїлася.
А вже за добу Андрій вимкнув звук на телефоні — сповіщення сипалися одне за одним. Люди не лише хотіли замовляти, а й писали слова подяки.
«Моя Буся перестала стрибати ночами — дякуємо вам!»
«У кота минув стрес, став спокійнішим».
«Вперше за чотири роки мій Мурзик дозволив себе погладити — все завдяки вашому тунелю!»
Андрій усміхався, читаючи все це. Вперше він відчував, що те, що він робить, має сенс.
Одного ранку у двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр із величезною коробкою.
— Ви Андрій Вікторович? Розпишіться. Вам посилка.
— Я нічого не замовляв…
— Значить, хтось вам замовив, — знизав плечима кур’єр.
Всередині були мотки мотузки, шматки хутра, інструменти — і записка:
«Дякуємо за допомогу нашому Тішці. Це від учасників форуму “Хвостаті справи”. Творіть!»
Андрій опустився на підлогу і довго мовчав. Ніхто й ніколи не робив для нього нічого подібного.
— Семе, ти це бачиш? — прошепотів він, притискаючи кота до себе. — Це справді відбувається. Я комусь потрібен!
Сем м’яко замуркотів, ніби кажучи: «Я ж казав».
Того дня Андрій зважився. Він орендував невелику майстерню неподалік — щоб звільнити квартиру від інструментів та матеріалів. Вартість була відчутною, але тепер він міг собі це дозволити.
Тільки з Семом треба було щось вирішити.
— Я приходитиму вдень, не сумуй. А ввечері будемо разом, як завжди.
Кіт слухав уважно, ніби розумів кожне слово.
У перший день на новому місці Андрій почувався, як перед важливим іспитом. Розклав інструменти, повісив на стіну фотографії Сема і дістав ескізи.
І саме тоді в майстерню зайшов чоловік у дорогому пальті.
— Перепрошую, ви той самий Андрій із котом? Той, що робить іграшки?
— Так… — здивовано відповів він.
— Аркадій. Я власник мережі «ПухнастийДруг». Хочу обговорити з вами співпрацю.
Вони розмовляли більше двох годин. Аркадій запропонував випускати лінійку іграшок під брендом «Іграшки від Сема» з фіксованою оплатою і відсотками з продажів. 28 магазинів по всій країні.
Андрій пообіцяв подумати, але серце вже прийняло рішення.
Він повернувся додому у піднесеному настрої.
— Семе! Ти не повіриш! — вигукнув він з порога.
Тиша.
Сем не вийшов. Не зустрів, як зазвичай. Андрій відчув тривогу.
— Семе?
Він обійшов усю квартиру — під ліжко, за шафу, під раковину. Ніде.
І тоді побачив: вентиляційна решітка відкрита.
— Тільки не це…
Він вискочив у під’їзд, почав обдзвонювати квартири, оббігав двір, заглядав під машини, в підвали, кликав.
Нуль.
Повернувшись додому, Андрій сів на підлогу і втупився в коліна. Руки тремтіли. Він витяг телефон і почав писати пост у соцмережі. Але не встиг натиснути «опублікувати» — почув легке шкряботіння.
Відкрив двері.
Сем сидів на килимку, весь у пилюці, але неушкоджений.
— Господи, Семе! — Андрій схопив кота й притиснув до себе. — Я мало не збожеволів!
Кіт муркотів, терся, ніби нічого й не
Телефон знову задзвонив. Аркадій.
— Я згоден, — сказав Андрій. — Завтра о третій.
Через три місяці в «ПухнастомуДругові» з’явилися коробки з логотипом і мордочкою рудого кота. На презентації Сем гордо дефілював повз стенди, ніби перевіряв, чи все в порядку.
Невдовзі Андрія почали запрошувати на телепередачі. Сем тримався спокійно, дозволяв себе гладити і навіть «усміхався» в камери. Природжена зірка.
Гроші з контракту дозволили переїхати. Квартира стала просторішою, з’явилася окрема майстерня, Сем отримав полиці, ігрові конструкції, драбинки й «дерево» для відпочинку.
Книжкова шафа переїхала разом із ними. Серед книжок — бабусині. В одній — фото: жінка з кошеням на руках. Рудим.
— Подивися, схожий на тебе, — прошепотів Андрій.
Кіт не відповів, тільки примружився, ніби хотів сказати: «А ти як думав?»
Тепер Андрій робив не лише іграшки. З’явилися вироби для собак, птахів, гризунів. Кастомні конструкції, зроблені з любов’ю.
Сем розвалився на підвіконні, гріючися на сонці.
— Ти — чарівник, брате, — тихо сказав Андрій. — І найкраще, що мені дісталося в житті.
Кіт ліниво моргнув і знову вмостився зручніше. Бо чарівникам теж потрібно відпочивати.