Такою Ніка свого пса ще ніколи не бачила: в його очах палала лють, паща була загрозливо оскалена. Вона не встигла й подумати, як той рвонув до чоловіка, що тримав її за руку, повалив його на землю й, загрозливо гарчачи, навис над ним, мов страшна тінь…
Коли Ніці виповнилося сім років, у неї з’явилася власна простора й світла кімната. Але дівчинка категорично відмовлялася спати там сама. Щоночі хтось із батьків — то мама, то тато — лягав з нею, щоб вона заснула. А якщо серед ночі вона прокидалася й нікого не було поруч, брала подушку, ковдру й перебиралася до батьків у спальню. Ні вмовляння, ні виховні розмови не допомагали — нічого не змінювалося, незважаючи на те, що дівчинка дорослішала.
І ось одного разу рішення несподівано прикотилося їй просто під ноги — у вигляді білого пухнастого клубочка, який спочатку скавчав від страху, а потім тут же зробив калюжу під собою. При уважнішому розгляді з’ясувалося, що це чарівне цуценя, таке миле й зворушливе, що Ніка одразу вигукнула:
— Мамо, давай залишимо його собі!
І почалися переговори: добре вчитися, стежити за порядком, самостійно вигулювати улюбленця і… спати у своїй кімнаті без мами й тата. З першими трьома умовами Ніка погодилася без вагань, а от над останнім замислилася, але досить швидко зрозуміла:
— Я ж тепер не одна буду!
Так у домі з’явилася Лялька — за документами вайт-тер’єр, за характером — справжня панянка з норовом. І що дивовижно — Ніка дотримала слова. З появою Ляльки вона почала спати у своїй кімнаті, а пес став її вірним супутником — і в нічних снах, і в щоденних справах.
Лялька була справжньою красунею: доглянута, впевнена у своїй неперевершеності, з манерами справжньої леді. Вона ігнорувала інших собак, зате до дітей, які постійно хотіли її погладити, ставилася терпляче, навіть поблажливо — ніби погоджувалася з їхніми захопленими словами. Однак, якщо до неї наближалися інші пси, одразу показувала зубки й починала обурено посвистувати.
Щоб змінити поведінку Ляльки, мама з Нікою записалися на заняття до кінолога й сумлінно проходили курс протягом трьох тижнів. Але чи то інструктор був не надто досвідчений, чи то Лялька занадто незалежна — змін у поведінці не відбулося. Результатом стало висновок спеціаліста:
— Вона вважає вас своєю зграєю. Їй більше ніхто не потрібен.
Ну й гаразд — їм було добре й утрьох.
Для прогулянок Ніка з Лялькою обрали закинутий пустир за будинком. Раніше там стояли бараки, але їх знесли — залишилися тільки фрагменти фундаменту та дикі плодові дерева. З одного боку пустир межував із приватним сектором — старі дерев’яні будиночки доживали свій вік. Більшість господарів вигулювали собак на облаштованому майданчику, але Ніці з Лялькою більше до душі був цей романтичний куточок з атмосферою усамітнення й свободи.
Саме там Лялька й зустріла свою долю.
Того літа Ніці виповнилося п’ятнадцять, Ляльці — вісім. Дівчина вже була стрункою, красивою, з мрійливим поглядом і телефоном у руці. А Лялька поводилася, як зріла дама з характером, впевнена в собі. Вони йшли пустирем: Ніка літала думками десь далеко, а Лялька принюхувалась до трави. І раптом — несподівана атака! На Ляльку налетів величезний кошлатий пес, схожий на вівчарку, але з розкуйовдженою шерстю й невгамовною енергією. Веселий, великий і галасливий, він почав кружляти навколо неї, тицаючи носом, облизуючи й буквально заражаючи радістю. Лялька застигла, не знаючи, що робити з таким нахабою.
— Та не бійся ти його, мила! — до Ніки поспішала бабуся з паличкою, років сімдесяти. — Він добрий, бешкетник, але лагідний. Ще жодного разу нікого не вкусив!
— Та я вже зрозуміла, — Ніка присіла, а кошлатий клубок радості з ентузіазмом почав облизувати їй руки, махаючи хвостом так, що аж пил здіймався стовпом. — З таким тільки й боятися, що до смерті залиже!
— Він у мене раніше на вулицю не виходив, тільки на подвір’я. А вчора онук приїхав — випустив. Так він таким радісним став! От я й подумала: піду з ним, нехай побігає. А він як побачив вашу собачку — одразу до неї!
— А вона з нього очей не зводить. Схоже, закохалась!
— Ну й чудово. Удвох веселіше. Його Дружком звати. А я — Марія Василівна.
З того вечора Дружок став постійним учасником вечірніх прогулянок. Іноді він уже чекав біля пустиря, а якщо запізнювався — Лялька виконувала дзвінкий покличний трель — і за хвилину він летів назустріч. Вони носилися по траві, гралися, валялися в пилюці.
Ніка брала з собою покривало, розстеляла його в тіні яблуні й читала. А Лялька з Дружком, награвшись, влаштовувалися поруч і, притулившись носиками, відпочивали. Іноді до них приєднувалася і Марія Василівна — приносила пиріжки, сідала на краєчок пледа й розповідала. Ніці подобалося слухати — бабуся жила сама, син з онуком навідувались рідко. Цуценя їй подарували років п’ять тому, думали, що виросте невеликим, а той перетворився на гіганта.
— Без допомоги сина не впоралася б. Годувати його на одну пенсію — справжнє випробування, — зітхала бабуся, а Дружок дивився на неї із захопленням і задоволеною усмішкою.
З настанням вересня прогулянки змістилися на вечір. В один із таких днів вони тільки вийшли до пустиря, а Дружка ще не було видно. І тут по купинах влетів чорний джип — голосна, гучна музика і троє п’яних хлопців. Двоє з них повалилися назовні і, хитаючись, почали наближатися до Ніки, заходячи з двох боків.
Дівчина відступила під яблуню, швидко ввімкнула мікрофон на телефоні й заховала його в кишеню. Потім прошепотіла Ляльці:
— Поклич Дружка. Терміново!
Усе, на що вона тепер сподівалася — щоб він почув.
Умовляти Ляльку не довелося — вона миттєво залилася гучним, дзвінким гавкотом, закликаючи на допомогу.
— О, клас! — зрадів один із хлопців, з неприхованим задоволенням озираючись довкола. — Недарма сюди звернули!
— Круте песеня! — підтакнув його дружок, доволі усміхаючись, а Лялька, почувши своє ім’я, тут же оскалилась, зморщила носа й видала глухе гарчання.
— А чого нам тут стояти? — продовжив перший, раптово схопивши Ніку за руку. — Поїхали, прокатимось! Обіцяю, повернемо цілою…
— Або майже цілою, — зареготав другий, вхопивши дівчину за іншу руку.
— Хлопці, вам це не сподобається, — з кам’яним обличчям сказала Ніка, тягнучи час. — Зараз підбіжить ще один пес. Вам краще забиратися, поки цілі…
— Що, ще одна шавка? — усміхнувся перший і, грубо відштовхнувши Ляльку ногою, потягнув дівчину в бік машини. — Ну-ну, сподіваюся, хоч веселіше буде.
— Дивись, ще й зжере нас, — зареготав другий, голосно ляснувши Ніку по стегну. Але веселощі тривали недовго — в наступну мить його відкинуло вбік з силою тарана: підбіглий Дружок налетів на нього всім тілом.
Ніка ще ніколи не бачила його таким: очі налилися червоним, погляд став майже шалений, паща розкрита, з неї летить піна, зуби оскалені так, що здавалося — ось-ось вчепиться.
Перш ніж хтось устиг щось збагнути, Дружок кинувся на чоловіка, який тримав Ніку, і з лютим гарчанням збив його з ніг, в одну мить опинившись над ним — згусток собачого гніву, навислий над жертвою.
Другий хлопець у паніці поповз до джипа, вскочив усередину, захлопнув двері і буквально відразу натиснув на газ — автомобіль рвонув з місця й зник у темряві.
Ніка дістала телефон, вимкнула запис з мікрофона і тут же набрала поліцію.
А тим часом перший із нападників продовжував лежати під вагою розлюченого пса, мокрий від собачої слини, тремтячи від жаху. Прибулі на виклик поліцейські застали саме цю картину.
— Все, Дружечку, досить, — спокійно сказала Ніка, обережно потягнувши його за нашийник. — Фу! Не подавись цією гидотою. Хай іде, хай труси сушить.
Правоохоронці повели його під руки, а на штанях у нього й справді красувалися мокрі плями…
Продовжуючи тримати пса, Ніка опустилася на коліна і однією рукою пригорнула його важко дихаючу морду, а другою обійняла все ще тремтячу Ляльку, яка скиглила й заглядала їй в очі, ніби питаючи: «Ми в безпеці?»
— А твоя хазяйка казала, що ти й гарчати не вмієш… — схилилась вона до Дружка і з ніжністю додала: — Ще й як умієш… Дякую тобі, герой!
Жовтневі вечори ставали дедалі холоднішими. В один із них вони з Лялькою знову вийшли на пустир — але Дружка не було. Лялька загавкала, як завжди, гучно й весело, але у відповідь — тиша.
Коли вони підійшли до будинку Марії Василівни, біля хвіртки стояла карета швидкої допомоги. З дому виносили бабусю на ношах.
— Захворіла сильно, — пояснила сусідка, що стояла поруч. — Останні дні кашляла, ледве пересувалася. А тут чую — Дружок виє, як навіжений. А він же мовчун — просто так ніколи не загавкає. Я туди — а вона непритомна, у гарячці… Я й викликала швидку. Сподіваюся, вибереться!
— Все буде добре. Завтра навідаю її.
— Дай Боже… А от із собакою не знаю, що робити. У мене ж свій пес — двоє таких не уживуться…
— Ми його заберемо. Місця небагато, але я з батьками поговорю — не відмовлять.
Дружок, опинившись у новій оселі, звісно, зрадів компанії Ляльки, але туга не залишала його. Щоразу, коли Ніка поверталась від Марії Василівни з лікарні, він підбігав до дверей і заглядав їй в очі — з надією, з очікуванням, що скаже: «Ходімо, вона тебе чекає».
Стан бабусі покращувався, і якось Ніка принесла їй планшет. Відтоді вони з Дружком стали регулярно «бачитися» по відеозв’язку. Спочатку він обнюхував екран, потім махав хвостом, а далі лягав перед камерою, не зводячи очей. Марія Василівна сміялася і водила пальцями по повітрю, ніби чухала пса за загривком. Їм обом ставало легше.
За кілька днів приїхав син Марії Василівни. Він усе розпитав, подякував Ніці за допомогу і сказав:
— Вирішили забрати маму до себе. Більше не можу залишати її одну. От тільки… Дружка нема куди. У нас трійка, нас п’ятеро, тепер ще й мама. Для собаки просто немає місця.
— Не хвилюйтеся. Він уже в нас удома, батьки не проти. Тільки планшет заберіть — хай у вас залишається відеозв’язок. Дружку й бабусі від того веселіше буде…
Осінь шелестіла під ногами, лилася дощами і лоскотала вікна вітром. На широкому підвіконні, загорнувшись у плед, сиділа Ніка й дивилася в бік пустиря.
Поруч, на підлозі, лежали два пси, притулившись носами один до одного. Одна історія завершилась. Але попереду, за дощем, за горизонтом — починалася нова. В якій було місце дому, теплу і вірному гарчанню, що звучало голосніше за будь-які слова.
