Інші коти нерідко зачіпали його, але він терпів мовчки. Ніколи не відповідав агресією — просто відводив погляд і завмирав у кутку клітки, ніби не помічаючи нікого навколо.
Ліля, одна з волонтерок притулку, з сумом спостерігала за пухнастим білосніжним котом, що притиснувся до стінки клітки. Цей великий кіт із розкішним хвостом з’явився тут три місяці тому. Відтоді він так і не виявив жодного інтересу до оточення. Навіть на ім’я — Мойсей, яке йому дали, — не реагував.
— Ми його ветеринару показували, з фізичним здоров’ям усе гаразд, — тихо сказала дівчина, звертаючись до Лілі. — Але в такому стані його навряд чи хтось захоче забрати.
— Що ж з тобою, малюче? — Ліля обережно відкрила клітку і взяла кота на руки. — Сумуєш за домом, так?
— Добре хоч, що потроху їсть, — зітхнула дівчина.
— А хто його привіз?
— Приїжджала співробітниця з органів опіки. Господарі потрапили в аварію, обидва загинули. Дівчинку забрали до дитбудинку, а кота передали нам. Історія важка…
— Дівчинка потрапила до притулку? — перепитала Ліля. — Невже не знайшлося родичів?
— Якби були, навряд чи обоє опинилися б у різних притулках, — відповіла дівчина й пішла у своїх справах.
— Твоя хазяйка в дитбудинку… Можливо, тільки вона й здатна повернути тобі радість, — прошепотіла Ліля, опускаючи Мойсея назад. Той не відреагував. Ні на голос, ні на дотики.
Ліля не могла змиритися з тугою в його очах. Вона вирішила знайти дім кота. Місто невелике — хтось та й мав його пам’ятати.
Кілька днів пішло на розпитування та збір інформації. Отримавши потрібну адресу, Ліля причепила до Мойсея шлейку й вирушила туди, де він колись жив.
Двір був порожній. Звичайна панельна п’ятиповерхівка. Ліля взяла кота на руки й підійшла до потрібного під’їзду. У домофоні набрала номер квартири.
— Хто там? — пролунав старечий голос.
— Добрий день! Я Лілія, волонтерка притулку. У мене котик, Мойсей, раніше жив у квартирі 28. Можна з вами поговорити?
— Звісно, звісно! Піднімайтесь, — зраділо відповіла жінка.
На другому поверсі Ліля опустила кота на підлогу. Мойсей одразу ожив, потягнувся до дверей і тихенько нявкнув. У цей момент із сусідньої квартири вийшла літня жінка, загортаючись у шалик.
— Мойсійчику! — вигукнула вона й одразу присіла, щоб погладити кота. Той, упізнавши її, замуркотів і потерся об ноги.
— Він наче ожив… — прошепотіла Ліля, не вірячи власним очам.
— Ви Лілія? А я — Регіна Олександрівна, — жінка обійняла кота. — Заходьте, чаю поп’ємо.
Поки вони сиділи на кухні, Ліля запитала:
— Розкажіть, будь ласка, про Мойсея. Він відмовляється їсти, не реагує ні на кого — тільки зараз я вперше почула, як він нявкає.
— Мойсійчик був справжнім членом родини, — почала Регіна Олександрівна. — Господарі, Андрій і Свєта, підібрали його ще сліпим кошеням. Виростили, вигодували. А коли в них народилася Лізонька, він став її найкращим другом. Спав із нею, не відходив ні на крок. Свєта навіть жартувала, що донька “відібрала” у неї кота. Він їй належав усім серцем.
Старенька змахнула сльозу.
— Лізонька часто бувала у мене. І Мойсей також. Не дивно, що він мене пам’ятає. Можна, він залишиться в мене? Мені сказали, що його забрали, коли мене не було вдома…
— Звісно, якщо він тут щасливий — це найкраще, — погодилася Ліля. — А що з Лізою?
— У дитбудинку. Я хотіла її навідати, але мені відмовили — не родичка. В Андрія рідні не залишилося. Хіба що був у нього троюрідний брат Міша, жив за кордоном. Приїздив щоліта…
— У вас є якісь контакти?
— Тільки ім’я та прізвище тітки його покійної дружини. Живе в сусідньому місті. Може, вона щось підкаже.
Регіна Олександрівна простягла Лілі клаптик паперу. Та стиснула його в руці й, попрощавшись, поїхала до батька — в поліцію.
Минув місяць. Ліля майже щодня телефонувала до Регіни Олександрівни. Мойсей став помітно бадьорішим, особливо після того, як у домі з’явилася грайлива кицька, яку Ліля принесла з притулку.
Завдяки батькові їй вдалося знайти жінку, яка знала Михайла. Учора вона передала Лілі його номер.
Сьогодні, затамувавши подих, дівчина набрала його. Дев’ятий гудок.
— Алло? — озвався чоловічий голос.
— Добрий день, мене звати Ліля, я волонтерка з притулку, куди потрапив Мойсей…
— Мойсей? Як він там опинився?!
— Господарі загинули. Аварія. Чотири місяці тому…
— Боже… — голос здригнувся. — А Ліза?
— У дитбудинку. Але з нею все гаразд.
— Чому мені ніхто не повідомив?! Вона не повинна бути в притулку. У неї є родина!
— Можливо, працівники соцслужб не знали про вас. Але я хотіла допомогти…
— Дякую вам, Лілю. Як Мойсей?
— Зараз він живе у Регіни Олександрівни. Вона багато чого розповіла…
— Мойсей побачить Лізу. Усе налагодиться.
Через десять місяців після першого дзвінка Ліля сиділа в приймальні дитбудинку з Мойсеєм на руках. Михайло обіцяв сьогодні забрати Лізу.
Ліля знала: після цього їхні шляхи можуть розійтися. Думки перервав звук дверей, що відчинилися. Увійшов Михайло.
— Добридень, Лілю, — усміхнувся він, беручи Мойсея. — Старий друже, ти зовсім не змінився.
— Я рада вас бачити, — Ліля намагалася приховати хвилювання.
У кабінеті директора Михайло категорично відмовився залишати кота:
— Він чекав на цю зустріч. Він має бути тут.
— Це проти правил! — обурився директор. — Дівчинці все одно.
— Чому? — тихо, але твердо сказала Ліля.
— Відтоді як Єлизавета у нас, вона майже ні з ким не спілкується. Ні подруг, ні усмішок… Психолог стверджує, що…
Двері кабінету прочинилися, і до кімнати увійшла вихователька, тримаючи за руку худеньку дівчинку років семи. Бліде обличчя, тьмяний погляд — в її очах не було ні страху, ні цікавості, лише порожнеча. Такий самий погляд Ліля не раз помічала у Мойсея, коли той сидів у клітці притулку.
Її раптом вразила ця паралель. Серце болісно стиснулося — як же несправедливо бачити дитину, вирвану з її світу, з любові, з дому.
— Лізонько, сонечко, — тихо покликав Михайло, опускаючись на одне коліно. — Це я, дядько Міша. Згадуєш? А тепер поглянь, хто приїхав із нами…
Він бережно тримав у руках Мойсея. Білосніжний кіт, почувши знайомий голос дівчинки, раптом заметушився, став вириватися, вимагаючи волі. Михайло поставив його на підлогу. Мойсей одразу кинувся до дитини, жалібно нявкаючи й дивлячись їй просто в очі.
Лізин погляд, досі порожній, почав наповнюватися змістом. Коли кіт обійняв її ніжки й замуркотів, дівчинка відпустила руку виховательки й незграбно опустилася на коліна, обійнявши свого пухнастого друга. Сльози текли по її щічках, поки вона заривалася обличчям у його теплу шерсть.
— Мойсій… Мойсійчику, ти повернувся до мене… — шепотіла вона крізь сльози.
Ліля не змогла стриматись і теж розплакалась, дивлячись на це диво. Навіть директор дитбудинку поспішно відвернувся, витираючи ніс.
— Рідна моя, — сказав Михайло, обіймаючи дівчинку й кота. — Все буде добре, я з тобою.
— Дядьку Мішо, а я можу піти з тобою? — несміливо спитала Ліза.
— Саме за цим я і приїхав, Лізонько. Ти й Мойсій тепер поїдете додому. Там на вас уже чекають.
— А Міша, Сашко й Льошик не будуть проти, що ми приїдемо? — невпевнено уточнила вона.
— Що ти! Вони вже всі вуха мені прожужжали: «Коли ж вони вже будуть з нами?» А ще… тепер із нами житиме ще одна людина.
Він поглянув на Лілю й ледь усміхнувся.
Два місяці потому Ліля стояла в аеропорту, тримаючи валізу за ручку. Увесь цей час вона думала про ту зустріч у дитбудинку. Вона перевелась на заочне відділення і, завершивши поточні справи, вирушила в дорогу.
Біля виходу із зони прильоту вона побачила Михайла, який тримав на руках Мойсея. Позаду нього стояли троє хлопчаків, а трохи збоку — Ліза, радісно махаючи рукою.
— Ми тут усім гарнізоном тебе зустрічаємо! — засміявся Михайло, обіймаючи Лілю. — Познайомся: це мої хлопці — Михайло, Олександр і Олексій.
Хлопці ввічливо кивнули, а потім пошепки почали щось обговорювати між собою.
— А з Лізою ви вже подружилися.
— Тітонько Лілю! — вигукнула Ліза, підбігаючи до дівчини й обіймаючи її. — Як же я рада!
— Моя рідна дівчинка! — прошепотіла Ліля, пригортаючи її до себе. — І Мойсій тут, звісно ж…
— Він би за що не залишився вдома! Адже з нього все й почалося, — розсміявся Михайло, простягаючи їй кота.
Мойсій потерся об Ліллине плече, тихо замуркотів, ніби кажучи: «Я тебе пам’ятаю». Руки, які колись витягнули його з безодні самотності, знову були поруч.
