Моя свекруха подарувала онуці дорогий велосипед, але за кілька днів забрала його назад — тож я вирішила дати їй жорсткий урок 🫣😲
Нещодавно свекруха подарувала нашій п’ятирічній донечці новий рожевий велосипед. Блискучий, з білими шинами та кошиком у формі серця. Він був недешевий, і ми з чоловіком заздалегідь домовилися, що така річ буде лише подарунком на день народження — як особливий сюрприз. Але у свекрухи були інші плани.
— Просто не змогла втриматись, — сказала вона з сяючою усмішкою. — Моя онука заслуговує на найкраще!
Донька пищала від радості й каталась на велосипеді у дворі весь день. Ми, звісно, подякували свекрусі. Навіть запропонували компенсувати частину вартості, але вона твердо відмовилась:
— Я готова на все заради неї. Навіть витратила останні заощадження. Не хвилюйтесь.
Та згодом я зрозуміла: ми всі заплатили набагато більше, ніж думали.
Спочатку все здавалося безневинним. Вона просто почала приходити частіше. Значно частіше. Майже щодня.
— Подивіться, яка вона щаслива, — казала вона з натягнутою усмішкою. — Добре, що я втрутилася, а то б ви ще довго тягнули з велосипедом…
Потім почались дрібні «невинні» зауваження:
— Я ж віддала останні гроші на цей подарунок… Але нічого, головне — щоб моя онука була щаслива.
Спочатку ми думали, що вона просто хоче брати участь у житті дитини. Але потім усе змінилося. Вона почала скаржитися:
— Не став велосипед ось так! Подряпається!
— Ти знову проїхалась через калюжу на повній швидкості? А якщо він зіпсується?
Донька слухала її, опустивши голову. Вона вже не каталась із тією самою радістю. Велосипед наче став забороненим. Я спробувала поговорити зі свекрухою:
— Мам, будь ласка, не тисніть на дитину. Це ж просто іграшка.
Вона образилась. Замовкла. А наступного ранку сталося те, чого ми зовсім не очікували.
Я прокинулась від схлипувань доньки. Вона стояла в піжамі біля гаража, тримаючи в руках порожній ланцюг від замка. Велосипед зник. Свекруха просто забрала його.
Пізніше вона надіслала повідомлення: «Я забрала велосипед. Якщо ви не вмієте вчити дитину дбайливості — зроблю це я.»
Донька плакала, поки не почала схлипувати. Ми не могли її заспокоїти. І тоді я зрозуміла: треба діяти. Я вчинила так, як вважала за потрібне — і ні про що не шкодую 😊😲 Повну історію розповідаю в першому коментарі — і дуже сподіваюся на вашу підтримку 👇👇
Наступного дня ми пішли й купили новий велосипед. Донька знову усміхалася, але в її очах уже не було того самого вогника, що вперше. І тоді я зрозуміла — це не може залишитися без відповіді.
Наступного вечора я зателефонувала.
— Мамо, ми зараз заїдемо. Сподіваюся, ви вдома.
Вона була вдома. Вийшла нас зустріти — впевнена, що все вже забулося. Але я приїхала не одна.
За мною зайшли двоє міцних чоловіків. Ми увійшли до її вітальні, і я вказала на шкіряну софу, яку ми з чоловіком подарували їй пів року тому на день народження.
— Оцю? — запитав один із них.
— Так, — спокійно відповіла я. — Забирайте.
Свекруха аж задихнулась:
— Ви що, з глузду з’їхали?! Це мій диван!
Я подивилась їй прямо в очі:
— Надто дорогий подарунок, щоб так його псувати. Ви ж не вмієте за ним доглядати — ось, подряпина. Ми хвилюємося за його стан.
Вона залишилася стояти посеред кімнати — бліда, як стіна за її спиною.
