Олексій стояв біля притулку й вагався. У руках він стискав папірець з адресою — уже трохи вологий від дрібного листопадового дощу. Потерта табличка з написом “Хвостатий друг” висіла навскіс, ніби теж втомилася. Його мокра куртка липла до спини, але він не звертав уваги.
Скрип дверей впустив його всередину — в тепло, наповнене запахами собак і хлорки. Дивне, тужливе поєднання.
— Добрий день! — його зустріла дівчина з яскравою табличкою на грудях: “Марина, волонтер”. — Ви з якого питання?
— За цуценям, — вимовив Олексій, голос був напружений. — Хочу взяти собаку, маленьку.
— Прекрасно! — пожвавішала Марина. — У нас якраз з’явилися новачки! Є зовсім малюки, а є й старші — три місяці, дуже кмітливі й грайливі!
Він мовчки кивнув і пішов слідом довгим коридором. По обидва боки — очі. Різні — бурштинові, блакитні, майже чорні. Веселі, сумні, благаючі. Вовняні мордочки тяглися до прутів. Він намагався не дивитись.
— Ось вони, наші малюки! — Марина жестом показала на просторий вольєр, де перекидалися цуценята. Пухнасті клубочки з незграбними лапами. — Можете вибрати будь-кого…
Але Олексій уже відвів погляд. У дальньому кутку, за окремими ґратами, лежала стара собака. Морда сива, спина зігнута. Вона навіть не поворухнулася, коли він підійшов — лише хвіст трохи сіпнувся й знову завмер.
— А хто це? — спитав він, опустивши погляд на вольєр.
Марина тяжко зітхнула:
— Це Лада. Їй дванадцять. Майже не бачить. Колишні власники здали її, сказали — немає часу доглядати. Хочуть молодшу собаку.
У голосі волонтерки прозвучало стримане розчарування, за яким усе ж чулася біль. Олексій нічого не відповів — просто дивився на Ладу.
— Можна підійти?
— Звісно, — кивнула Марина. — Тільки вона майже не реагує. І до людей тепер… ну, майже байдужа.
Він повільно опустився поряд з вольєром. Лада трохи повернула голову. Мутні, затягнуті білою пеленою очі спрямувалися в його бік. Дивилися крізь, але в тому погляді було щось — до болю знайоме. Та сама тиха мудрість, що була в бабусі в останні дні. Та сама внутрішня покірність долі, очікування, в якому вже немає надії. Він стиснув щелепи.
— Скільки вона тут?
— Близько двох місяців, — знизала плечима Марина. — Ніхто навіть не дивиться на неї. Усі шукають молодих, бадьорих. А вона…
Олексій провів рукою вздовж ґрат. Лада не відскочила, не загарчала. Просто дозволила торкнутися до своєї голови.
Він усе зрозумів у той самий момент.
— Ви впевнені? — Марина дивилась на нього з подивом. — Ви ж хотіли цуценя…
Він стояв, не відводячи погляду від Лади. Ще нещодавно в нього був чіткий план: завести маленького пса, якого можна буде виховувати, з ким гуляти, хто стане новим сенсом. Але зараз…
— Так, — спокійно сказав він. — Її і беру.
Марина завагалася:
— Просто ви маєте розуміти… Лада потребує уваги. Особливого догляду, ліків. У неї майже відсутній зір, проблеми з суглобами. Це не просто собака, це як літній родич.
Він криво усміхнувся:
— Знаю, що це таке.
Щось у його голосі зупинило заперечення Марини. Вона вдивилась у нього й тихо сказала:
— Тоді давайте почнемо оформлення. Але спершу — познайомтесь ближче. Я відкрию клітку.