Вона нявкала тихо, з надією — ніби просила про допомогу, але перехожі або не чули, або вдавали, що не чують. Цуценя, що зіщулилося від страху, здригалося щоразу, коли поряд проходили люди, і в його очах відбивався жах…
Щоранку вона проходила п’ять будинків, щоб дійти до стоянки, де завжди одне з таксі підвозило її до офісу. Вона працювала фінансовим аналітиком, посада відповідальна — доводилося консультувати компанії, шукати недоліки та оптимізувати процеси. Саме через таку завантаженість особисте життя поступово стерлося до нуля. Вранці — за комп’ютер, увечері — ледве вистачає сил дістатися ліжка. І так день за днем.
Але це лише фон. Історія – про інше.
Щоб потрапити на роботу до восьми, потрібно бути біля зупинки о сьомій тридцять. Фірма – в іншому районі. Саме того дня таксі поряд не виявилося, і їй довелося трохи почекати. Вона стояла, обхопивши руками себе від вітру, і, ніби з натхнення, обернулася. Може, тому що вітер ворушив листя, а може, бо відчула чийсь погляд.
У вузькому просторі між будинками вона побачила їх: кішка сіра, статна, і маленьке тремтяче щеня, що притулилося до неї. Кішка час від часу лизала малюка і озирнулась на людей. Вона тихо нявкала, але ніхто не реагував. А щеня здригалося при кожному кроці перехожих і ховалося під живіт своєї захисниці. Та намагалася заспокоїти його, обвиваючи хвостом і зариваючись мордою в його бік.
Жінка порилася в сумці, дістала великий бутерброд із сиром та шинкою. Шинку вона поклала поруч із кішкою, решту — перед цуценям. Той утиснувся в асфальт і замружився. Кішка ж лише глянула на жінку, м’яко нявкнула і, не поспішаючи, спочатку торкнула її руку головою. А потім затуляла малюка собою і продовжила облизувати його, поки він, тремтячи всім тілом, їв шматочки частування.
Вона не помітила, як задивилася, доки не почула роздратований голос таксиста:
— Гей, ви що, мене не чуєте?
Наступного дня вона принесла їм їжу. В глибині душі сподівалася, що вони будуть на місці. І вони були. Кішка радісно нявкнула, а щеня завиляв хвостиком і заскулив. З того часу вона приносила їм сніданок і ввечері залишала щось смачне.
Того ранку йшов дощ. Вона поспішала – день обіцяв бути напруженим. Пробігши ту саму відстань, вона поклала в їх укриття їжу, погладила кішку і малюка. Підвівшись, зустріла погляд двірника.
– Розвели тут! — роздратовано буркнув він. — А мені потім за цим лікарем прибирати. Ідіть! — з цими словами він підняв мітлу і замахнувся на тварин.
Цуценя жалібно пискнуло і сховалося за кішку. Та вигнулась, як натягнута струна, закривши його собою, і заплющила очі, готуючись до удару.
Жінка не пам’ятала, як опинилася перед ними. Якийсь внутрішній імпульс підштовхнув її вперед — на траєкторію удару. Мітла з дзвоном ударила її по нозі та боці. Біль був гострий, що розрізав. Вона скрикнула та інстинктивно затулила обличчя руками.
Двірник злякався і завмер:
— Та ви що… Я не хотів! Вибачте… Не помітив…
Вона не слухала його. Її увага була на кішці та цуценяті. Кішка дивилася на неї з подивом, а щеня виглядало з-за спини матері і несміливо махало хвостом. Жінка опустилася, морщачись від болю, і знову погладила обох.
На роботі начальниця, побачивши її з подряпаною ногою та стрілками на капроні, ахнула:
— Що трапилося? Хто тебе так?
Дізнавшись про все, схопилася за телефон:
— Зараз же поліцію викличу! Вдарити жінку мітлою?! Та він з глузду з’їхав!
– Не треба, – тихо сказала жінка. – Прошу, не варто.
— Ти ж у своєму розумі?
— Я й не вибачаю. Я просто не хочу, щоб він знову вигнав їх. Нехай залишаться.
– Тоді так, – рішуче сказала начальниця. — Завтра принесеш їх до мене. Влаштуємо їх у притулок. Дуже добрий. Я особисто знаю його директорку. Разом будуть. Згодна?
— Добре, — кивнула жінка, хоч усередині все протестувало.
Цілу ніч вона не могла заснути. Їй снилося те саме слово — притулок. Вона здригалася, схоплювалася, і серце гуркотіло в грудях. Вранці, не виспавшись, зібравши їжу, вона вийшла у сірий світ холодного дощу.
П’ять будинків. Під дощем. Небагато, але сьогодні це було особливо важко. Вона поспішала. Так і не ухваливши рішення, поклала їжу, вже збиралася йти…
Таксист сигналив, сердився, вигукував щось із вікна. Вона махнула рукою — мовляв, зараз іду. І тут різкий порив вітру вивернув парасольку, і раптом — несамовитий крик кішки. Жінка випустила парасольку, обернулася. Кішка підбігла і притулилася до її ніг.
— Ну що ти, малеча?.. — казала вона, погладжуючи її по мокрій вовні.
Кому вона це пояснювала?
Собі. Звісно, собі…
Таксист люто вдарив по клаксону і рушив з місця. За секунду гуркіт. З-за рогу вилетіла вантажівка і врізалася в таксі, що тільки-но від’їхало, вдавивши його в стіну.
Настала зловісна тиша. До того мертва, що чути було, як краплі дощу б’ються об калюжі.
Потім — вереск, крики, шум сирен, що наближаються. Усі бігли до аварії, а вона стояла.
Дивилася на кішку. Та сіла на мокрий асфальт, спокійно. Цуценя підбігло до неї і уткнулося в бік. Обидва глянули на жінку.
Вона підняла парасольку, вивернуту навиворіт, подивилася в небо. Дощ стікав по обличчю, огортаючи її шкіру. Він не бив – він пестив.
Вона відкинула парасольку. Зняла з себе плащ, поклала поруч із кішкою і сказала:
— Лізьте. Ми йдемо додому.
Кішка кивнула. Акуратно взяло цуценя за шкірку. Жінка йшла до свого будинку, притискаючи до грудей плащ із двома маленькими серцями всередині.
А дощ все йшов… І краплі — солоні чи дощові — текли її щоками.
Ноги та бік більше не хворіли. Зовсім.
Вона відчувала биття життів, що довірилися їй. І вперше за довгий час усміхалася.
А з підворіт двірник спостерігав і зло бурчав:
— Напевно, в поліцію нажалилася… Щоб тобі… — і з огидою сплюнув.
П’ять будинків. Їй залишалося пройти лише п’ять будинків.
П’ять кроків у нове життя.
Життя, де є місце теплу, співчуття та безцінним секундам справжньої людяності.
І дощ все ще лив. Наче це ангели плакали. За нами. На наш поспіх. За нашою холодністю.
