Семен Петрович, або просто Петрович — так звали його всі, хто час від часу заглядав на це забуте богом місце, — з натужним стогом встромив лопату у важку, вологу землю. Ще один день як сотні попередніх. Він працював тут, на старому сільському цвинтарі, вже двадцять років, з тих пір, як галасливе і жорстоке місто виплюнуло його на периферію життя.
Тут, серед могил та хрестів, панувала тиша. Тут не було вдавання. Петрович часто бурчав про сучасність — про юних, занурених у екрани смартфонів, про те, як люди розучилися відчувати і сумувати по-справжньому. Але робив він це без отрути, скоріше зі втомленим розумінням: світ змінюється, а він залишається на своєму місці. Давно звик до самотності, із запахом сирої землі, з тяжкістю чесної праці, від якої хворіло все тіло, але душа залишалася спокійною.
– Дідусю Петровичу! – пролунав голосок, дзвінкий, як дзвоник, і думки старого розлетілися вбік.
Через купи, легко й безтурботно, бігла дівчинка років восьми — худенька, з гострими плечима, в потертих сандаликах і вицвілій ситцевій сукні. Оленка. Його маленька гостя, майже рідна. Для цього місця вона була таким самим природним елементом, як стародавні хрести та мовчазні ворони на березах.
– Знову ти тут, моя пташка, – прогудів Петрович, притуливши лопату до бугра. Витер руки об штани і поліз у свою пошарпану сумку. – Голодна, мабуть?
Він простяг їй бутерброд, загорнутий у стару газету. Дівчинка взяла його обома руками, як коштовність, і відразу почала їсти, поспішаючи і не приховуючи радості. Щоки її рухалися швидко, і Петрович не зміг стримати посмішки.
– Тільки повільніше, а то подавишся, – нарікав він, хоча в голосі чулася лише турбота.
Коли їжа зникла, дівчинка підняла на нього свої великі, надто серйозні очі.
– Дідусю Петровичу… Можна я сьогодні у вас переночую? – Прошепотіла вона, смикаючи край сукні. – Мамо … знову заміж зібралася.
Петрович зрозумів без пояснень. «Заміж» їм означало п’янку, гуркіт, мужиків, чужі погляди, небезпека. А ще — синці, які він бачив на руках Оленки кілька місяців тому. Тоді він дійшов до їхнього будинку, відчинив двері і одним тільки своїм виглядом змусив усіх заткнутися. Але він знав – це тимчасово.
– Звичайно, можна, пташка, – зітхнув він. – Ходімо, скоро темніє.
Наступного дня Петрович копав нову могилу для молодої жінки. Потонула в дорогій машині за містом. Родичі приїхали якісь чужі, холодні, явно більше думали про спадщину, аніж про покійну.
Він працював і думав про несправедливість світу. Адже гроші, краса, молодість, а ніхто не стоїть біля труни, ніхто не проллє справжньої сльози. Одна метушня та користь.
Оленка сиділа поруч на лавці, ноги бовталися. Вона вже стала частиною цих місць, наче їхня маленька тінь.
– Дідусю, а хто помер? – Запитала вона.
– Жінка одна, молода, – відповів він, не обертаючись.
– Вам її шкода?
– Усіх мертвих шкода, Оленко. Вони вже нічого змінити не можуть.
Він випростався, сперся на лопату. Яма була готова – глибока, рівна. Роботу зроблено.
– Ходімо, чайку зігріємось, – покликав він. – Промерзла вся, мабуть.
Дівчинка побігла до нього і довірливо схопила його мозолисту руку своєю маленькою долонькою. Від цього простого дотику всередині ставало тепліше. І сторожка, хоч і була крихітною і пахла старими травами та димом, для Оленки була найнадійнішим місцем на землі.
Вранці прибув катафалк. Чорний автомобіль зупинився біля свіжої могили.
– Зробіть швидше, у нас справи, – сказав один із них Петровичу.
Старий насупився. Не любив він цю суєту. Потрібно постояти, помовчати, попрощатися як слід.
– Зачекає, – різко відповів він. – Це не дрова. Так належить.
Чоловіки знизали плечима, повернулися в машину і поїхали, пообіцявши повернутися за годину. Петрович залишився один — з труною, з тишею і з останньою годиною спокою для того, хто не мав його втратити.
Він сидів на лаві, курив свою самокрутку і дивився на труну. У цей момент із сторожки безшумно виповзла Оленка. Підкралася до могили, присіла навпочіпки і зазирнула всередину. На білому атласі лежала вродлива жінка з восковим обличчям. Здавалося, вона просто спить. Довго дивилася Оленка, потім обернулася до Петровича і тихо спитала:
– Дідусю, ви ж її не всерйоз закопаєте?
Її слова вдарили у груди так, що перехопило подих. Петрович закашлявся, загасив цигарку. Хотів прогнати дівчинку, сказати, щоби не дивилася, але не зміг. Щось у її очах, у впевненості, що все довкола — гра, зупинило його. Він не знаходив слів.
– Іди, Оленко, тобі тут не місце, – хрипко сказав він, підходячи до труни.
Потрібно було зачинити кришку. Він взявся за неї, але раптом пальці натрапили на шкіру жінки. Холодна, але не зовсім. Не як у мертвих. Серце завмерло. Він знову приклав пальці до шиї, сонної артерії. Секунда… інша… Там, під шкірою, ледь помітно, але билося пульс. Жива!
Петрович відступив, ніби обпікся. Думки кидалися. Згадав давній випадок, коли помилилися лікарі, а людина прийшла до тями в морзі. Летаргійний сон. Якби не Оленка, якби не її питання, він зробив страшне.
Руки тремтіли, доки він набирав номер швидкої допомоги. Коли лікарі, дивуючись, відвезли жінку, Оленка підбігла до нього і подивилася знизу вгору з дитячим захопленням:
– Дідусю, ви ж врятували людину! Ви чарівник!
Петрович опустився на лаву і притягнув до себе дівчинку.
– Це ти врятувала, пташка, – тихо відповів він, гладячи по голівці. – Тільки ти. Без тебе я такий гріх на себе взяв би, що до кінця днів не відмолив би.
Минув місяць. Життя на цвинтарі знову увійшло у свою звичайну течію. Петрович, як і раніше, копав могили, а Оленка проводила з ним щодня. Літо повільно йшло у минуле, і старий все частіше думав про школу. Він акуратно відкладав зі своєї скромної зарплати кожну монету, збираючись з’їздити до міста — купити дівчинці зошити, ручки, ранець, може, навіть щось тепле на осінь.
Того дня він перераховував свої жалюгідні заощадження, коли в двері сторожки постукали. Петрович здивувався — гості до нього дивилися рідко. Відчинивши двері, він завмер. На порозі стояла жінка в дорогому пальті, з акуратною зачіскою та теплою усмішкою. Щось у її обличчі здавалося йому знайомим, але згадати не міг.
– Не дізнаєтесь? – М’яко запитала вона, і в очах її блиснули веселі іскорки.
У Петровича перехопило подих. Перед ним була вона — та сама жінка, яку мало не закопав. Тепер вона була живою, здоровою, з рум’янцем на щоках і живими очима, що світилися. Марина.
– Ви… як же… – тільки й зміг видавити він.
– А ось так. Дякую вам. І вашій онучці.
– Вона мені не внучка, – промимрив Петрович, пропускаючи її всередину.
Він заварив чай, дістав два потріскані кухлі. Марина сіла на дерев’яну лаву, оглянула обстановку з цікавістю. Вони говорили довго. Вона розповіла, як далекі родичі, бажаючи отримати спадщину, підкупили лікаря, який ввів їй препарат, що викликає стан, схожий на клінічну смерть. Все було продумано до дрібниць. Але випадковість – чи доля – втрутилася. Проти них порушили кримінальну справу. Петрович, у свою чергу, розповів про своє самотнє життя і про те, як Оленка стала для нього найважливішою людиною.
У розпал розмови двері відчинилися, і в сторожку зазирнула сама дівчинка. Побачивши незнайомку, вона завмерла на порозі, збентежена і обережна.
– А ось і мій другий рятівник, – усміхнулася Марина, дивлячись на Оленку з вдячністю та теплотою.
Дізнавшись, що вони збиралися до міста за шкільним приладдям, Марина рішуче заявила:
– Про жодні автобуси не може бути й мови. Я вас завезу. І не сперечайтесь, Семен Петрович — це мінімум, що я можу зробити.
Петрович хмикнув, але заперечувати не став. За півгодини вони вже їхали новеньким автомобілем Марини. Для Оленки це було справжнісіньке свято — вона припала до вікна, не відриваючи погляду від дерев і будинків, що пролітають.
У місті Марина привела їх до великого дитячого магазину. Вона рухалася між рядами, наче фея, і незабаром у Оленки набралося стільки одягу, скільки той не мав за все життя: сукні, джинси, туфельки, кросівки, тепла куртка і найкрасивіший ранець із метеликами. Петрович стояв осторонь, збентежений, але бачачи, як сяють очі дівчинки, розумів — це того варте.
Після покупок Марина звозила їх до кафе. Аленка жодного разу в житті не була в такому місці. Сиділа прямо, як паличка, у новій блакитній сукні і з благоговінням їла морозиво з шоколадом та ягодами, намагаючись не впустити жодної краплі.
– Ну що, красуне, в яку школу зібралася? – Запитала Марина.
І тоді Петрович похолов. Він зовсім забув про одну важливу справу.
– Документи… – промимрив він. – Про документи й не подумав.
Всі троє розуміли: мати Оленки навряд чи возитиметься з оформленням. А нові речі, можливо, скоро обміняють на горілку. Радість дня затьмарилася тривогою за майбутнє дівчинки.
Тієї ночі Марина не могла заснути. Лежачи у просторій, але порожній квартирі, вона думала про себе. У неї були гроші, кар’єра, але не було нікого, хто б щиро любив її і сумував би, якби її не стало. Та історія на цвинтарі – це не просто збіг. Це шанс почати наново, наповнити життя змістом.
Вранці вона ухвалила рішення. Поїхала до матері Оленки. Обстановка в будинку була ще гірша, ніж вона очікувала: бруд, запах алкоголю, порожні пляшки. Жінка зустріла її з підозрою.
– Чого треба?
– Мені потрібні документи на Оленку.
– Давай грошей – поговоримо.
Марина мовчки поклала на стіл пачку купюр. Очі жінки спалахнули. Вона витягла з комода папку з документами та простягла. Угода відбулася. Марина пішла, більше не озираючись. Вона знала — не дасть цій дівчинці зникнути у такому житті. Візьме відповідальність за неї на себе.
Розпочався довгий процес оформлення опікунства. Марина наймала найкращих юристів, ходила по інстанціях, доводила, що здатна стати доброю матір’ю.
Першого вересня Марина приїхала на цвинтар. Вона виглядала виснаженою, але щасливою.
– Все, Семене Петровичу, – сказала вона. – Я отримала опіку. Завтра забираю Оленку до себе.
Петрович завмер. Він радів за дівчинку всією душею, але думка про те, що більше не побачить її, не почує її голосу, стиснула серце. Його світ, такий звичний і усталений, раптом спорожнів. Він мовчки дивився на Марину, не знаходячи слів.
Вона зрозуміла його біль, зітхнула і лагідно запропонувала:
– Поїдемо зі мною, Семене Петровичу. Подивіться, де житиме наша Оленка.
Він погодився. Вони приїхали до великого, світлого будинку за містом. Марина показала кімнату дівчинки — затишну, з білими меблями та іграшками. Потім відчинили двері сусідньої кімнати. Там стояли ліжко, крісло, книжкова шафа.
– Це для вас, Семене Петровичу, – тихо сказала вона. – Який же дім без дідуся? Оленці потрібен дідусь — справжній. І мені також потрібна сім’я. Переїжджайте до нас.
Петрович дивився на неї, і на його обличчі котилися сльози. Він, старий могильник, який все життя провів на самоті, раптом отримав дім, сім’ю, тепло. Він мовчки кивнув головою.
Наступного ранку вони втрьох йшли на шкільну лінійку. Оленка – у новій формі, з білими бантиками, сяюча. Марина – елегантна, впевнена. Петрович — у новому костюмі, що гордо випрямив спину, помолодшав, наче час повернувся назад.
Тримаючи дівчинку за руки, вони увійшли у двір школи, наповнений ошатними дітьми і батьками, що хвилюються. Петрович нахилився до Марини і прошепотів:
– Подивися, наша… найкрасивіша за всіх.
