Коли я вперше його помітила, стояла пронизлива сіра осінь, майже кінець жовтня. Вітер вивертав парасолі, прилавки на ринку прикривали поліетиленом, продавці куталися в куртки й ховали руки в рукави. Я поверталась з роботи, стискаючи в пакеті два яблука і пачку сиру. Хотілося одного — додому, в тепло й тишу.
Він сидів у коробці просто біля переходу від овочевих рядів до м’ясних павільйонів. Цуценя, безглуздо крихітне, з непропорційно великими лапами й вухами-лопухами. Мовчки. Без скавчання, без спроб привернути увагу. Тільки дивився. Прямо. Мені в очі.
— Чий песик? — запитала я, скоріше машинально.
— Та нічий, — буркнула жінка в гумових чоботях. — Хтось підкинув. Зранку тут сидить.
Я пройшла повз. Прискорила крок. Думки в голові мигтіли одна за одною: не час, не впораюсь, куди його, а раптом хворий… Вирішила — забуду.
Але забути не вдалося.
Наступного дня він сидів там же. Все в тій же коробці, тільки тепер вона промокла до нитки. Хтось кинув підстилку з газет, поставив кришку з водою. Але забрати — не наважився ніхто.
Я зупинилась на кілька секунд. Він знову дивився. Не скавчав, не ліз до мене. Тільки погляд. І знову — прямо.
Я знову пішла далі.
Так тяглося майже тиждень.
Я вже знала: він буде. Це стало ритуалом — проходити повз, крадькома глянути, відчути поштовх всередині… і знову відвернутись.
— Забери, раз шкода, — якось сказала продавчиня риби. — Ми його підгодовуємо, звісно. Але ж замерзне скоро, цуценя все-таки.
— У мене маленька квартира, робота. Я не впораюсь, — пробурмотіла я, навіть не зупинившись.
— Ну от і сидимо всі. А він — чекає.
Слово «чекає» зачепило глибше, ніж усе інше.
Я прийшла додому, кинула сумку, налила чаю. Втупилась у вікно. Темно. Сиро. І якось порожньо.
Я намагалась думати про інше, але перед очима стояли очі. Не благальні. Не жалісливі. Спокійні. Наче він уже прийняв моє право не вибирати. Піти. Не наважитися.
Але все одно — чекав.
Минуло два тижні.
Я перестала себе переконувати. Просто проходила повз. Дивилась. І йшла.
Потім одного разу подумала: а що, як одного дня коробка буде порожня? І що я тоді відчую?
— Не набрид тобі ще? — підколов м’ясник. — Він, здається, саме тебе й чекає. Ти ж щодня повз проходиш.
Я промовчала. Не знала, що відповісти.
Того вечора я зателефонувала мамі:
— Мамо, пам’ятаєш, у нас Белла була? Коли ти сказала — «вона тепер своя»?
— Вона була своєю з першого дня, — усміхнулась мама. — Просто ти не одразу це зрозуміла.
Я замовкла, потім видихнула:
— Тут щеня. Біля ринку. Вже давно. І я все думаю…
— Якщо ти досі його бачиш, а він — чекає на тебе, може, це не просто так?
Наступного дня я взяла старий домашній плед — синій, у смужку. Підійшла ближче, ніж зазвичай. Він, як завжди, сидів. Став худішим, але погляд — той самий.
Я постелила плед поруч:
— Привіт. Не знаю, навіщо прийшла. Просто… не змогла не прийти.
Він не підскочив. Не підійшов. Лише трохи нахилив голову. Залишився.
— Я ще подумаю, — прошепотіла я.
Минув день. Потім — ще один.
У суботу я вирішила: якщо він там — значить, час настав.
Я прокинулась рано. Довго вибирала одяг. Наче від цього залежало щось важливе. Знайшла стару шлею Белли — наосліп.
І пішла.
Він сидів. На пледі. Уже без коробки. Поруч — миска. Хтось залишив.
Я підійшла. Він підвівся. Повільно. Зробив крок. Не стрибав, не скавучав. Просто пішов поруч.
— Підемо?
І ми пішли.
Вдома він першим ділом влаштувався на тому самому пледі — в коридорі. Ані звуку. Наче чекав, що я вирішу, що з ним буде.
Я залишила його в спокої. Їв мовчки, акуратно. Пив жадібно, але стримано. На прогулянці — йшов поруч, спокійно.
— Придумаєш ім’я? — спитала сусідка.
— Поки не знаю. Наче він сам не впевнений, що надовго.
— Може, й не треба. Сам покаже, хто він.
Минуло кілька днів. Я все більше до нього прислухалася.
Він прокидався, коли вставала я. Лягав біля дверей. Ніколи не гавкав. Лише дивився. Уважно. Довго.
Одного разу я прокинулася — а він сидів і дивився. Я всміхнулася:
— Перевіряєш, чи я вдома?
Він тихо поклав морду на лапи.
Я пробувала різні імена: Плінтус, Бублик, Пілот. Усе не те.
Поки не почула в кафе, як хтось гукнув:
— Тьома!
Він здригнувся. Я повторила:
— Тьома?
Він підійшов ближче. Облизав руку. Залишився стояти поряд.
Так і став Тьомою.
Відтоді з’явився голос — не гавкіт, а тихе хрюкання. Звички — лягати на пальто, дивитися телевізор, гризти стару ганчір’яну ляльку.
Він не рвався гуляти, але на вулиці обнюхував кожен кущ, наче читав новини. Ніколи не тягнув повідок. Жодного разу не загавкав на дитину. Лише одного разу — на горобців.
Я теж змінилася. Почала йти з роботи вчасно. Готувати. Для нас. Прийшла тиша. Затишок.
Мама приїхала через місяць. Подивилася, як він лежить біля ніг:
— Він не просто в тебе. Він із тобою.
Я кивнула. Зрозуміла: він — не знахідка. Він — мій. А я — його.
Якось я захворіла. Температура, слабкість. Він не відходив. Лежав біля ліжка. Їв, коли їла я.
Я дивилася в його очі й шепотіла:
— А я ж теж чекала. Просто не знала — кого.
Він не відповів. Лише поклав морду на долоню.
І все.
Відтоді він більше не чекав біля дверей. Бо знав: я — поруч. Назавжди.
Якщо у вас була схожа історія — поділіться нею в коментарях 💛🐾
