Пестра дворняга з білими підпалинами першою впізнала силует у старенькій куртці. Замахала хвостом, тихо гавкнула — і вся зграя, наче за командою, потяглася до паркової хвіртки.
Вони прекрасно знали — рівно о шостій. Щовечора. І дощ, і сніг, і спека — він усе одно приходив.
Микола йшов неквапливо, накульгуючи: стара травма ноги, яка особливо давала про себе знати у вогку погоду. За плечима звично погойдувався потріпаний рюкзак, набитий сухим кормом і залишками вечері.
— Привіт, мої хороші! — лагідно сказав він, ніжно погладивши строкату дворнягу, яку звав Жулькою. — Голодні, знаю-знаю. Зараз, потерпіть трохи.
Собаки крутилися навколо нього, повискували, скиглили від нетерпіння, але страху в них уже давно не було — вони знали: ця людина не образить, навпаки — нагодує й приголубить. Микола акуратно розстебнув рюкзак, дістав пакети, почав розкладати миски.
— Жулька, не заважай Рижику, — докірливо звернувся він до собаки, яка намагалася відштовхнути щеня. — Усім вистачить, не сваріться.
На лавці неподалік, як завжди, сиділи бабусі з сусіднього двору. Вони щодня спостерігали за цією сценою й не втрачали нагоди потеревенити.
— Знову прийшов, собачий годувальник, — хмикнула одна, поправляючи яскраву зелену хустку. — І все йому не набридає.
— А що йому ще робити? — відповіла інша. — На пенсії отак і божеволіють. Кажуть, усі гроші на собак витрачає.
— Бідна Тамара! Скаржиться, що дах тече, паркан давно треба лагодити, а він — усе з дворнягами.
— Чудний, одним словом. Колись поважний інженер був, працьовитий чоловік. А як на пенсію вийшов — ніби з глузду з’їхав. Тільки й возиться з тими псами.
Микола все це чув. Чув уже давно, але не ображався.
Він добре пам’ятав, з чого все почалося. Три роки тому, в сирий осінній вечір, під лавкою в парку він побачив крихітне щеня. Замерзлий, тремтячий, пищав від страху — живий клубочок. Він не зміг пройти повз — забрав додому, відігрів, нагодував.
— Нам ще тільки собаки в хаті бракувало, — бурчала Тамара. — І куди ти його подінеш?
Щеня згодом віддали в надійні руки. Але в душі Миколи щось змінилося. Він почав помічати: безпритульних собак — сила-силенна. Покинуті, голодні, розгублені. І вони — поруч. Щодня.
Він почав підгодовувати — спершу одну зграю. Потім другу. Пенсію витрачав потроху, але стабільно. На ринку домовився з м’ясником — той віддавав обрізки майже задарма.
— Знову до своїх псів, так? — бурчала Тамара, гриміла каструлями. — Вечеря охолоне!
— Почекай, люба, я швидко. Завірюха сильна, вони там зовсім голодні, — Микола натовкував пакети в рюкзак, накидав куртку і виходив, не чекаючи нових докорів.
Тамара лише махала рукою — що з нього взяти? За шістдесят перевалило, а поводиться, як хлопчисько.
Тридцять років вони прожили разом, а от зрозуміти це його «блаженство» вона так і не змогла. Поки працював — усе було нормально. Завод, раціоналізаторські пропозиції, повага колег. А як вийшов на пенсію — ніби інша людина стала. Увесь час у парку, з псами, в мороз, у дощ.
Сусідки перешіптуються, син телефоном докоряє — мовляв, тату, що ти робиш? А він лише усміхається у відповідь. Як їм пояснити, що кожного разу, коли зустрічає собачий погляд — сповнений довіри, відданості — він відчуває: потрібен. Просто потрібен.
Тамара прибрала зі столу, сховала їжу в холодильник, сіла біля вікна, як завжди. Засікла час. Зазвичай він повертався за годину — максимум півтори.
Але той лютневий вечір був іншим.
За вікном лютувала справжня снігова буря. Вітер гнув дерева, снігова крупа била по шибках. Годинник показав восьму. Потім дев’яту. Телефон чоловіка не відповідав — лише короткі гудки.
— Ну де ж ти, Господи, — Тамара металась по квартирі, знову й знову визирала у вікно.
Може, до знайомих зайшов? Може, в магазині затримався? Але тривога наростала, стискала груди.
Такого ще не було. Ніколи.
О десятій вона більше не витримала — накинула шубу й вийшла. Замети, колючий вітер, сніг заліплював обличчя. Вона йшла навпомацки, кликала:
— Коля! Коленько!
Та лише вітер у відповідь.
Парк був порожній. Лише тьмяні ліхтарі тремтіли в заметілі. Собаки тулилися до стінок альтанки. Побачивши Тамару, вони стрепенулися, але одразу ж розчаровано завмерли. Це була не він.
Жулька підійшла ближче, заскиглила, торкнулася носом.
— Де він? — прошепотіла Тамара, ніби повторюючи її запитання.
Додому повернулась уже після півночі, мокра, змерзла. Всю ніч просиділа біля вікна. Вранці подзвонила в поліцію.
— Зникнення фіксується тільки через три доби, — з байдужістю відповів черговий. — Може, десь переночував.
— Де?! — закричала вона. — Він ніколи… за тридцять років — жодного разу! Без дзвінка, без слова!
— Правила, громадянко. Через три доби.
Тамара обдзвонила всіх, кого могла. Ніхто нічого не знав. Дільничний лише розвів руками: мовляв, хуртовина, місто велике.
Потім пішли чутки.
— Кажуть, Микола Петрович зник. Може, до іншої пішов?
— Такий достойний чоловік був…
— А я завжди казала — дивний він. Усе з псами, як одержимий. Може, й справді — дах поїхав.
— Як вам не соромно! — вигукнула Тамара. — Він пішов нагодувати собак!
І розплакалась, утекла.
Дні тягнулися нестерпно. Вона майже не їла, не спала. Усе чекала — раптом відчиняться двері, увійде, як завжди.
Син приїхав:
— Мамо, ну може, він і справді… Буває з чоловіками в такому віці — зриває дах.
— Не смій так говорити! — прошипіла Тамара. — Ти ж знаєш, який він.
На п’ятий день вона вирішила перебрати його речі. Шукала втіхи, відволікання. Дістала куртку, яка все ще зберігала його запах: тютюн, мило, його шкіра. Усередині — записка.
*«Тамарочко, якщо ти читаєш цього листа — значить, щось сталося. Пробач. Я давно помічаю підозрілих людей біля парку. Собаки зникають. Бачив, як цуценят вантажили у фургон.
Говорив із дільничним — марно. А в них очі… страшні.
Ти мене не завжди розуміла, але знай — я не міг інакше. Вони ж живі, беззахисні. Якщо мене не стане — підгодуй їх. Іноді. Заради мене. Я тебе люблю.
Твій Коля.»*
Тамара притисла папір до грудей. Згадала його тривожні очі, коли він говорив про цуценят Жульки.
Усе стало на свої місця.
У поліції вона доводила, благала. Лист. Фургон. Собаки.
Молодий слідчий не відразу повірив. Але взявся за справу.
За тиждень затримали злочинців. У закинутому ангарі — живодерня. Безпритульних собак ловили для випробувань косметики.
Миколу знайшли. Він урятував кількох цуценят. Але серце не витримало.
На цвинтарі Тамара довго стояла біля його фото.
— Пробач мене, Коленько… Тепер я все зрозуміла.
Вона змінилась. Стала іншою. Перебирала його старі речі, блокноти з кличками, ошийники, фото.
І наважилася.
Взяла рюкзак. Купила корм. Пішла в парк. Собаки насторожились, але Жулька підійшла першою — упізнала запах.
За місяць у районі відкрився притулок. Волонтери, сусіди, син — усі допомагали.
— На згадку про чоловіка, — пояснювала Тамара. — Він любив їх. Жив заради них.
І тепер щовечора, за будь-якої погоди, вона йде до вольєрів. Собаки біжать назустріч. Радісно, з вдячністю.
— Це не я, — каже вона. — Це все Коля. Він із нами. У кожному врятованому серці.
А там, на небі, він усміхається. Він знав: вона зрозуміє.
